Гурт в цьому році виповнюється 15 років. Незадовго до прем’єри другої частини пластинки «Таємний код: Рубікон », яку музиканти створювали більше двох років, TG запросив фронтмена на відверту розмову.

фото Сергій Сараханов

— Андрій, нарешті вийшла довгоочікувана платівка гурту «Бумбокс», і тобі тепер потрібно шукати новий сенс для творчості?

У кожної людини свій смак на смисли. Засмучуватися точно не варто: у платівці «Таємний код: Рубікон» багато смислів. Дуже особистих. Різав себе по венах вздовж, щоб альбом записати (показує жестом на руках). Його можна буде слухати по крупинці, смакуючи акорди й ноти. Та й взагалі — люди сумують не так за сенсами як такими, як за гостротою переживань, які ті несли. Ось і в закоханості гострота цього стану, як і стану розлуки, — це і є смак життя. Не втрачайте цієї гостроти і тримайте в умі, що не так світ змінюється, як наше до нього ставлення.

— Поставлю запитання, цитуючи твою нову пісню «Дрантя»: «Про що ти мріяв і чого хотів?»

Воно ще не закінчилося, це дитинство. Мені всього-на-всього виповнилося… А ні, я вже дорослий, мені років 22 або 23.

— Ба навіть скоро ювілей. 31 грудня тобі виповниться со…

— Двадцять чотири. Друге дитинство. Життя — це вічне дитинство. Вічне. Допоки ви самі не захочете зворотних процесів. От у мене є старші друзі, і все, що вони кажуть про вік: «Кількість пігулок зростає, а так нічого не змінюється». Давайте повіримо їм на слово. А про дитинство у буквальному сенсі не хочу говорити. Мене взагалі спантеличує, який ми набрали темп «старих і легендарних». Це не зовсім так. У нашій з вами справі під назвою життя немає попередніх заслуг. Як і в музиці.

Їхати на фішці «легендарних і незабутніх» — це вирок. І для мене особисто кайф професії, яку я обрав, у тому, що щодня очікуєш нової пісні. І від себе, і від колег. І від тих, хто цю пісню може гіпотетично тобі принести. Наприклад, усмішка чи погляд дівчини, яка на Ярославовому Валу знімає з себе фартух офіціантки й каже: «Зміна скінчилась! Я пошла, всєм пока, нєудачнікі!» У цьому кайф. А в тому, що ви колись там досягли-зробили-здобули — кайфу мало.

Я не хочу прокинутись вчора. Це не прикольно. Хочу прокидатись сьогодні або завтра. Зараз мене чекатиме новий тур з новим альбомом, нові звуки, зали, бажання, амбіції, подорожі, знайомства. І старі друзі, які з тобою поїдуть на задніх сидіннях, тому що просто хочуть в Одесу чи у Львів. В мене є суперсила — грати де хочу, коли хочу і з ким хочу. Ось мій кайф.

Дмитро Кувалін, Інна Невойт, Олександр Люлякін, Павло Литвиненко, Андрій Хливнюк, Олег Аджікаев, Валентин Матіюк. Фото Сергій Сараханов

— Ти надихаєшся людьми навколо. Саме так з’явилась «Твій на 100%»: слухачка розповіла тобі свою історію в аеропорту, а потім всього за один переліт ти написав цю пісню. Про що ви тоді з нею говорили?

Вона на всі сто збігається з історією, описаною в пісні. Дівчина сказала, що один з періодів її життя переплетений з піснями альбому «Family business», і хоч цей період одного разу закінчився, але життя — ні! Буде ще один період. Наступна платівка. Моя або чиясь. Треба стукати у всі відчинені двері. З розгону кидати себе в життя, і робити це постійно. Якщо вестися на втрати, якщо нас можуть жорстоко задепресувати невдачі (навіть якщо це фатальні речі), то… Хто подбає про решту всього хорошого, що є у наших з вами життях?

— Ти відверто шокував публіку, коли на концерті в Києві цього літа познайомив із «першою дівчиною Бумбоксу» бас-гітаристкою Інною. Це добра прикмета брати жінку на борт рок-н-хіпхоп-гурту?

Ну, не турбуйтесь, вона не житиме в каюті капітана.

Хоч і дуже повільно, суспільство позбувається гендерних стереотипів. Не знаю, чи замислювались над такою штукою: чому сині предмети коштують удвічі дешевше, ніж рожеві? Ну от просто. Заходите в будь-який магазин і перевіряєте. Цей феномен називається «податок на рожеве». І такий «податок на дівчаче» стосується всього, навіть рок-команди. Але ж ми взяли до гурту не просто дівчину-одеситку, класну й гарну. Перш за все ми взяли круту й фантастичну басистку.

— Хлопці потроху звикають?

Стали «спинку тримати» і вже поголені приходять (усміхається). Взуття у них завжди було чисте, але тут так ра-а-аз — і «діором» вже від когось запахло. Думаєш: вау, може, ще й бек-вокалісток візьмемо, і тоді всі почнуть прасувати свої футболки?

фото Надя Белік

— А в Інни які враження від Бумбокс Family?

На першій репетиції вона взагалі не могла грати, тому що «навколо сиділи суперзірки». Дуже хвилювалась. Цей момент треба було перечекати. Ще раз прослухав кавер-бенд, у якому вона завжди грала. Зрозумів, наскільки професійно це робить, і просто дав їй трохи часу, щоб із медійних осіб ми для Інни перетворились на дружаньок, з якими просто класно грати разом і які підставлять плече, допоможуть. Я чітко пам’ятаю свій спіч, коли підвозив її у машині після репетиції: «Це все минеться! Ми скоро будемо з однієї бляшанки їсти сайру в турі. Забувай швиденько, що «я — легенда» і… Пам’ятай завжди, що «я — легенда».

— У Лінча є одвічне «Хто вбив Лору Палмер»? До «Бумбоксу» подібне питання, тільки про Муху (досі Андрій Хливнюк детально не коментував причини, через які гурт залишив легендарний гітарист і мелодист гурту Андрій Самойло. Авт.)…

 Відповідь проста: я вбив Лору Палмер. Це важко й дуже боляче. Андрій Самойло — геніальний музикант, дуже крута особистість, цікава людина. Просто прийшов час ставати на ноги окремо. Це не значить, що ніколи не відбудеться reunion (возз’єднання. — Авт.). Та зараз група почала новий етап і часом треба відрізати від себе щось болюче. Когось. Щоб хтось новий міг реалізувати себе.

Я бажаю тільки кращого й Андрію, і басисту Денису Левченку, який теж пішов з гурту. Вірю в них, і навіть більше — мені ще повчитися у цих людей. Окремо хочу сказати й про нашого звукоінженера, Ігора Мельника, який теж завершив свою історію в «Бумбоксі». Він показав себе за ці 15 років не просто суперпрофі, а ще й рідкісним шляхетним джентльменом. Вміти з усмішкою отримати стрілу в груди —  це величезна рідкість. А це була стріла в груди… від мене.

— Чи не тому назва альбому «Таємний код: Рубікон»? Коли Цезар наперекір сенату перейшов річку Рубікон, зміг завоювати Рим. Цікаво, на який Рим розраховуєш особисто ти?

Всі ми воюємо з собою. Мій Рим — це я сам. Якщо вам хочеться, щоб було зручно в житті — це просто страх. Вміти його перебороти — це і є мета будь-якого автора. Як і знайти в собі сміливість розповісти те, що нікому не хочеш розказувати. Треба вміти змінити своє зручне й комфортне життя, щоб, можливо, зрозуміти, що це було неправильно. І вміти знайти сили — якщо вже доведеться — сказати, що ти помилився. зрозуміти, що не наші его, гординя чи амбіції рухають нами, а й уміння розуміти помилки та відчайдушно вірити. Прагнути, чорт забирай. Зростати особисто. Як я й казав, на статусі можна їхати класно, але вниз. Як казали індіанці: «навіть мертва риба за течією пливе». От я не мертва риба й навряд чи захочу нею бути.

Це справжній Рубікон. Нахиляється ближче до диктофона, пошепки:

Це просто афігітєльна платівка! Одна з найкращих моїх. Якщо не найкраща. І вам, дєвочки, капець!

— І якими настроями буде пронизаний той «капець»?

 Це, з одного боку, розлука. З іншого — повернення до рок-н-рольних настроїв. Суть не у «важкості» звуку, а в емоційному забарвленні пісень. Коротше кажучи, я «снова в деле, ребята. Гесус бэк».

фото Сергій Сараханов

— Та й «Бумбоксу» цьогоріч 15, все сходиться.

Так. Підліткова криза. Перший секс… цієї команди. Всі ці переживання 15-річної дівчини чи юнака, все це зараз і у «Бумбоксу».

— Трішечки у Франції на студії La Fabrique (саме там працювали Foals, Morrissey, Rammstein. — Авт.), трішечки на кухні та в літаках. Де ще народжувався «Таємний код»?

Трішки у США та Італії, трішки в ліжку. На балконі. А пісня «Рубікон» з’явилася, здається, на заправці. Їдеш зі студії додому — щойно написав і записав нову пісню. А потім до тебе приходить ще одна, на заправці. Ти її записуєш, просиш каву, розвертаєшся, телефонуєш і кажеш музикантам: «Студійна сесія продовжується!» Тобі відповідають: «Ее-е-е, окей». І ви записуєте «Рубікон».

— Вперше за історію гурту платівка налічуватиме більше 11 пісень.

Я планував видати 17. Зрештою видамо 12 або 13 і бонус-треки. А наступні побачать світ за рік або два.

Питання не в тому, щоб «втиснути» якомога більше треків у платівку, а в тому, щоб розуміти, скільки схожих за темпом і емоціями та стилістично схожих пісень маєш. Чи всі вони «грають» в одній платівці, чи вже буде перебір? Тож я поставив всі суперхіти в «Таємний код. Рубікон», а інші відклав «полежати». Поки вони не скажуть про себе, що вони «хіти» (усміхається).

— А як ти можеш заздалегідь визначити, хіт це чи не хіт? Хіба не глядач голосує гривнею чи лайками на YouTube?

Якщо я можу без оскоми прослухати пісню сто разів — можливо, це буде хітом. Під час запису і вже готову пісню ти можеш прослуховувати й тисячу разів. А якщо потім, коли її вже змайстрували, ти ще можеш слухати її після тих тисячі разів — вона точно нормальна. Те що «не дуже» йде в стіл і потім у будь-який момент можна ще зробити альбом з невиданого. Адже я ніколи не знаю, у чому люди знайдуть себе. Можливо, в тому, що пішло в стіл — яка різниця? Але архівів не люблю й на чорний день пісень не лишаю. Лише на наступний альбом.

— Що найбільш адреналінового Андрій Хливнюк утнув за останні місяці?

Літо розпочалося з подорожі до Одеси, і я просто був за кермом. Ні з яких гір без парашутів не стрибав, не виколював ворогам очей (Усміхається). Відчував адреналін, коли жив у кількох країнах одразу й просував там проекти — не тільки музичні, а й соціальні. Зокрема, цього літа адреналіном були зустрічі з «емміносним» режисером і оператором Ендрю Смітом, який зараз закінчує фінальний етап нашого спільного фільму з Ніколаєм Халєзіним та Наталією Калядою з Білоруського Вільного Театру. Ми витратили два роки життя на це кіно.

— Розкажеш, про що воно?

—  Це документальний соціальний фільм у рамках світової акції зі звільнення українських політв’язнів. Робоча назва — «Наодинці». Ось цим я горю й живу. Разом із оператором і режисером об’їхали півсвіту, щоб запитати у людей, чи знають вони про те, що відбувається в Україні.

— Добряче розривався між музикою та кіно?

 Але було круто. Якби я цим не займався — відчував би шалену самотність. Людина має щось робити відчайдушно і щиро. Знайти справу і вигоряти в ній. Цей наш ресурс під назвою життя — єдиний швидкоплинно зникаючий ресурс, який ми маємо. Витрачати його слід на повну котушку. Не згоримо по-любому! Просто б передчасно не згоріти. Але й не підгнивати. Бо буде запашок.

— Андрію, мабуть, для тебе не секрет, що справляєш враження закритої, ба навіть інтровертної людини. Коли до тебе взагалі варто не наближатись, «бо вб’є»?

Артисти старої школи люблять вислів: «Не буває художника без характеру». Так, трапляються моменти, коли мене краще не чіпати. Все-таки метр вісімдесят сім і 80 кілограмів ваги мужик. Але чи я інтроверт? Ні, навряд чи. Важко бути інтровертом і грати для великої кількості людей. Коли мені потрібно побути самому, я просто зачиняю двері в своїй квартирі або їду в Бориспіль чи Жуляни. Це неважко.

фото Артур Радько

— А що з побутового тебе може довести до сказу?

Та, мабуть, як у всіх. Іноді й дурниць наробиш, а потім жалкуєш. А іноді навпаки: «О, молодець. Не побився. Добре». Ось сьогодні я ледь не побився з чоловіком, який паркувався на місці для людей з інвалідністю. Це було єдине вільне місце. Врешті-решт маю штраф 500 гривень за неправильне паркування, а він зі своєю барсеткою пішов далі, і в нього все круто, вибачте. Але бійки не сталося, і нормально. Нехай патрульні з цим воюють, а не я, принаймні сьогодні.

— У кожної людини своя «піраміда щастя», і в кожній унікальна база. Що в основі твоєї?

Яєшня (з дуже серйозним обличчям). Мені для щастя зранку треба шматочок гречаного хліба, кава і яєшня з двох яєць і трішки зелені. Без неї я щасливим не почуваюся (Усміхається).

— Ти заговорив про смак, а це одне з п’яти чуттів. Давай розберемо, яке твоє життя згідно з ними?

— На смак…

Саме в цю мить це смак тютюну, фрешу з американо.

— На колір…

Це тосканський зелений. Італійці фарбують свої вікна та двері в цей колір, він мені чомусь дуже подобається — і в автомобілях, і в одязі. Не знаю, чому. Може, це колір життя?

— На запах…

Хотілося б, щоб життя пахло морем. Але нічого, зараз трошки абрикосами віддає. Ягід ось роздобув на Житньому ринку. Трохи ягодами пахне.

— На дотик…

Схоже, коли ти в темряві й намагаєшся ключем втрапити в шпарину. Шукаєш. І ось вона! Принаймні так було сьогодні вночі, коли я повернувся пізно додому й навпомацки шукав замкову шпарину. Все ніяк не дійду до східців, але сьогодні дійду та зміню ці декілька ламп. І життя більше не буде на дотик, як замкова щілина.

— На слух…

Сьогодні — це коли грузини всімох співають мелодію на сім голосів. Коли потроху в терцію переростають у сім голосів — це дуже круто. Нещодавно був у Грузії, там люди спершу співали втрьох, а потім підключились ще четверо українців. Це було «вау».

Оставьте ваш комментарий