Лідер та засновник гурту «МЕРІ» Віктор Винник — дуже цікавий та докладний співрозмовник. Ми поговорили про рок-музику і попсу, про гори та море, трохи про особисте та багато про творче. Віктор зізнався, чому відрізняє молоду співачку Олесю Киричук, кого з «молодняка» вважає перспективним, згадав, як займався справжнім мистецтвом фотографії і яке в нього улюблене жіноче ім’я…

— Вікторе, ви у рок-музиці вже стільки десятків років — як це стало професією? Це було заплановано?

— Я ніколи не хотів стати музикантом. Справа в тому, що любов до музики мені відбили ще у радянській школі на заняттях співів, так тоді називались уроки музики. Там змушували вчити ноти, я їх так і не вивчив, я не знаю нот… Живу якось. І я ніколи не планував ставати музикантом, просто якось так сталось, що я купив гітару, напевне, класі в 11-му. Хоча музика мені завжди подобалась. Я щось там співав, як всі діти співають. Але коли настав цей період, коли треба було самовиражатись, я придбав гітару, дуже неякісну. Тоді робили такі гітари, в кінці 90-х. І це змінило моє життя! Абсолютно випадково це сталось. Скажімо так, я стараюсь уникати теми про те, професійний я музикант чи ні. Мені простіше говорити, що вся моя група «МЕРІ» — професійні музиканти, окрім мене. Але бувають такі моменти, коли, наприклад, ми грали кілька концертів з симфонічним оркестром. І тут такий приємний момент, коли ти, фактично людина з вулиці, а за тобою сидять професійні музиканти і Ви працюєте разом. Це дуже приємно!

 — Що на другому місці у вашому житті, після музики?

— Музика так і продовжує бути моїм хобі в основному. Ну, я розумію, що це дивно звучить, але тим не менш. Я не стомлююсь від музики. Може бути втома від переїздів, концертного життя, гастролів. Від такого будь-хто втомився б, але я ще не пам’ятаю того моменту, щоб мене втомила музика. Я займаюсь трьома речами уже багато років: пишу пісні, записую, а потім виконую. Ось такі три речі, і це все по колу ходить.

— Що для вас є гурт «МЕРІ»? Якщо б, наприклад, його не стало, що тоді?

— Гурт «МЕРІ», треба розуміти, — це від початку мій авторський проект. Це колектив, який виконує мої пісні. Його не може не стати просто так, бо все одно залишиться музика, пісні, навіть коли будуть інші люди. Просто це є збитий колектив. Ми працюємо з хлопцями вже багато років і позиціонуємо себе як гурт, але насправді — це мій авторський проект. Як у Тараса Бульби, фраза, пам’ятаєте: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю». Я не маю наміру найближчим часом «вбивати» свою групу, нехай вона ще довго живе. І ми ще маємо заспівати, я вважаю, багато пісень.

— Це правда, що ви написали геть усі пісні, які виконує гурт? Нічиїх більше не співають?

— Так, напевно 99% пісень — мої. Кілька пісень було написано у співпраці з гітаристом нашим і барабанщиком, тобто вони до цього були причетні. Ще є пісня в репертуарі — «Теплий дощ». Дехто вважає, що це моя пісня, але ні — це просто моя адаптація, аранжування. Я дослідив, що ця пісня корінням з 60-х, вона вже стала народною. А глобально у репертуарі — всі мої пісні. Мені часто пишуть і присилають молоді виконавці різні треки. Я абсолютно завжди все розглядаю, але я ще не побачив такої, що мені хотілось би виконати.

— Рахували, скільки ви взагалі написали пісень? Як для себе, так і для інших виконавців?

— Зараз у нас виходить п’ятий альбом з гуртом «МЕРІ». Ну, 5 альбомів — це в середньому по 12 пісень, якщо порахувати. Але треба ще розуміти, що точно є стільки ж, якщо не більше матеріалу, який не входить в альбоми, а також пісні, які виключно виконуються на живих концертах, на акустичних зустрічах, а також написано багато пісень для різних виконавців. Найбільше, напевно, для Олесі Киричук. Там точно є альбом. Писав пісні для Андріани. Тексти для Kozak System і для багатьох інших артистів, які не такі відомі, але вони принаймні пробують себе проявити у музиці. Тож я багато працюю, не хочу назвати себе композитором, а мені легше сказати, наприклад, «автор текстів та музики».

— Днями ви презентували дует з Олесею Киричук «Як ніч і день»…

— Так, це доволі давня пісня. Я не думав, що вона буде дуетна, але якось так сталось, що я подивився на неї під іншим кутом і подумав, кого ж би запросити до дуету. Справа в тому, що у нас з Олесею вже був кілька років тому дует — пісня «Іменем кохання». Вона мені тепер дуже подобається. Я вирішив не шукати нічого нового, і ми записали з Олесею ще раз дует. Він мені сподобався, тому що пісня є дуже для мене новою в плані аранжування, саундпродюсування, підходу, бо цим займався не я, це зробила наша талановита молодь. Так я називаю своїх добрих друзів і знайомих — це Остапчик Панчишин з гурту Panchyshyn, чудовий, шалено талановитий молодий музикант і продюсер власних пісень і свого гурту Panchyshyn. Також він робить дуже багато музики для інших, але саме музики сьогодення, синтетичної. Він дуже добре в цьому почувається, у нього дуже тонкий смак, і це круто. Також співпрацював, доробляв цю пісню і записував, безпосередньо Мар’ян Криськув — це власник студії Jenny Records. Не треба боятись, а можна з впевненістю казати, що це — найкраща в Україні студія по забезпеченню, по підходу. Ця студія збудована, як студія звукозапису. Не просто підвали, де багато студій розташовані. Це круто, і це оцінили вже багато музикантів, які приїжджають зі всієї України! Шалений графік, який я бачив на власні очі.

— Чи надходили вам пропозиції від інших виконавців на дует?

Так, надходили. І дуже рідко я відмовлявся, якщо пісня цікава. Мені неважливо, чи це молодий виконавець, чи досвідчений, популярний чи непопулярний. Пам’ятаю, уже багато років тому була хороша пісня з рівненським гуртом «Флаєр». Він на сьогодні, На жаль, уже не існує. Але пісня залишилась. Іноді чую по радіо і думаю — от круто, бо музика, не знаю, чи вічна, але вона дуже надовго. Тому максимально треба встигнути записати.

— Обіцяли кліп на пісню «Як ніч і день». Хто зніматиме? Вже думали, який сюжет буде?

— Зараз пісня проходить таку собі перевірку слухачем, бо мало того, щоб вона подобалась авторам та виконавцям, а важливо ще зрозуміти, як публіка сприймає цей продукт. Я можу сказати, що наразі я задоволений фідбеком, відгуком слухачів, станцій, які взяли її в ротацію, але ще треба трошки почекати. Якщо буде зніматись відео, то однозначно продовжу роботу з дуже талановитим київським кліпмейкером Владом Разіховським, який зняв сотні відео для різних виконавців — від Пономарьова до «Без Обмежень», «Другої Ріки» і т.д. Ми з ним зняли вже для «МЕРІ» п’ять відео. Співпрацюємо з 2016 року і я думаю продовжити. Це має бути цікаво.

— Кого з «рок-молодняка» України вважаєте перспективними?

— Можу сказати одне, що українська музика з часом… багато факторів зійшлось… Ті самі квоти, такий розворот до українського з початком війни — тоді якось так сталось, що всі повернулись обличчям до свого. Зрозуміло, що в нас все для того є, щоб робити культурний продукт високої якості. З’явилось дуже багато в різних стилях музики. Точніше, вона не з’явилась, а стала просто видима. Квоти на це вплинули, хоча вони були дуже лайтові, лояльні, слабенькі. Зараз, у зв’язку зі зміною влади, ми бачимо намагання повернути все назад. Відкриваються кордони, до нас приїжджають артисти з Росії, з країни-агресора. Це дуже погано, це дуже тривожні знаки для мене особисто. Я це важко переживаю, але в української музики глобально є майбутнє — це однозначно. Хотілося б, щоб ця музика процвітала в Україні, була інтервенція у світ, але не до східного сусіда, як це було в останні 30 років.

— Хто з західних зірок вам подобається, на чиїх концертах були? Чия творчість, як вважаєте, найбільш вплинула на розвиток музичної індустрії у світі?

— Ну, музична індустрія у світі сама на себе і впливає. Мені довелось бувати на багатьох концертах. Можу пригадати Depeche Mode, Muse, Джо Кокера. Насправді багато, але хочу відзначити, що у мене нема улюбленої групи, виконавця, та є улюблена співачка, і це — Патрісія Каас. Я всюди про це говорю, це якась така любов з дитинства, з юності. Я був кілька раз на виступах цієї крутої співачки і жодного разу не розчарувався. Це рівень! Я не знаю, чи у нас є і колись з’являться артисти такого класу, але дуже хотів би.

— За 24 роки у ваших прихильників вже повиростали діти, ходять разом на ваші концерти. Ви про це знаєте? Впізнаєте?

— Насправді 24 роки — це вже так, якщо рахувати від початку початків. А я вважаю, що є зміст говорити про артиста, якщо він якось проявлений. Ми все ж таки були заявлені з початку нульових — 2003-2005 роки. Це трішечки менше. Ну, це я так збиваю свій вік просто. (Сміється.)

Так, дійсно, я в один момент кілька років тому почав звертати увагу, що чомусь в залах на наших концертах стоять дуже дорослі люди. Я так дивлюсь, що «позавчора» це були підлітки в кедах, а зараз — дорослі. Ба більше, у багатьох з них на плечах є діти, яким 3-5 років. Як так сталось, не знаю. Але потім я подумав, що пройшло 10-15 років, і щось та й змінилось. І мені дуже приємно, коли спостерігаю за цими дітьми, що їм цікава наша музика, яка не з їхнього часу, адже це музика їхніх батьків, але вони ведуть себе абсолютно природно, і багато чого їм подобається. Тим більше, ми спілкуємось в соцмережах з прихильниками, і також я спостерігаю відео, яке діти виставляють в соцмережах. Вони співають ці пісні, і це дуже приємно.

— А психологи, до речі, вважають, що рок — то руйнівна музика для дитячих вух…

— Я так не вважаю. Та й взагалі: це тоді, коли тобі 15 років, ти хочеш поділити музику на рок, поп і т.д. Є всього два стилі в музиці — хороша і погана. Як визначити, яка з них краща, — це вже проблема смаку, виховання, проблема розуміння, проблема ерудиції зрештою. Моя теорія, що люди, які слухають рок-музику, переважно — це люди більш ерудовані, вони прочитали більше, вони більше здатні аналізувати речі. На відміну від людей, які слухають дуже просту музику, музику сьогодення, яка на сезон робиться. Між тими людьми є різниця в естетичному вихованні, ерудиції, освіті. Тож нема такого, що рок — руйнівна музика, це якісь такі радянські штампи.

— У юності ви професійно займались фотографією. Воно вам якось стало в нагоді у житті? Наприклад, зараз для соцмереж?

— Справа в тому, що моя юність та дитинство припали на такий час, коли не було інтернету, комп’ютерів, смартфонів. Зараз, звичайно, важко це зрозуміти, це була інша ера. І фотографія була дуже популярним видом занять. По-перше, цікаво цим займатись безпосередньо, а по-друге — залишались фотографії.

До речі, про фотографії. Я звернув увагу, що зараз у кожного з нас є сотні мегабайт з фотографіями у смартфонах, але я вже знаю, що з ними станеться. Вони пропадуть, а залишаться старі, пожовклі світлини в старих сімейних і несімейних альбомах. Це доведено, так воно і буде. Тому фотографія — це те, що на папері все ж таки. Я не скажу, що займався професійно фотографією. У нас був гурток, ми освоювали весь процес. Аналоги, плівочні фотоапарати, зарядити плівку, сфотографувати, друкувати, проявляти фотографії. Це зараз дуже важко пояснити молодими людям, бо це роблять елементарно. Однак зараз мода на олдскул. Є багато фотографів, які, знову ж таки, знімають на плівку, радіють, як це круто. Нам було простіше. Ми уявлення не мали, що прийде цифрова ера і ми будемо фотографувати на телефон. Якби ми таке сказали в кінці 80-х — на початку 90-х, то, напевне, хтось би подзвонив і викликав санітарів, як мінімум.

— Ви в гарній формі — спортом займаєтесь?

— Дуже часто чую це запитання і ловлю себе на думці: а де ж в мене спорт? Я ніколи не займався спортом, як таким. У дитинстві, в кінці 80-х, я відвідував секції єдиноборств, рукопашного бою, але треба розуміти, що то був за час. Більшість хлопців тоді займались єдиноборствами, адже до нас прийшли відеокасети, відеофільми з Брюсом Лі, Джекі Чаном та іншими майстрами східних єдиноборств, і це було круто. Але це було дуже давно, і ті шпагати, які я міг зробити тоді, зараз вже, На жаль, лишились в дитинстві. Я чітко розмежовую поняття спорту і поняття фітнесу та фізкультури. І усім раджу: якщо ви не вирішили стати спортсменом професійним, то також розділяйте ці моменти, тому що спорт — це професія. Це для людей, які в цьому тямлять, які цим заробляють, які ставлять на це своє здоров’я, життя. Тому що професійний спорт — це травми, проблеми, про які спортсмени не говорять. Ми бачимо лише їхній результат та досягнення, а за цим стоїть пекельна праця і страшенні витрати. Тому для нас, звичайних людей, є фізкультура. Зараз модне слово — «фітнес». Так, я можу трошки пробігти, поплисти і т.д. Ще мені дуже подобаються гірські лижі, зима та гори. Можу усім сказати: постарайтесь максимально активно проводити своє життя, оскільки зараз є дуже багато людей «сидячих» та «лежачих» професій, а тіло наше — воно придумане для руху та життя. Використовуйте своє тіло за призначенням!

Чи хотів би щось опанувати нове? Можливо, навіть не знаю, що б таке спробувати в плані фізкультури. Навряд чи я готовий бігти марафон чи навіть напівмарафон. До цього я точно не готовий. Залишимо тему спорту спортсменам.

— Яким чином «виключаєтесь», коли треба відпочити? Може, у вас є якесь «місце сили» чи заняття, яке вас відновлює?

— Я завжди жартую, може, комусь і смішно, що я офіційно безробітній. Такі, як ми, не маємо право на відпочинок. Мене часто питають: «Де ти робиш?» — я кажу: «Співаю». «Ну я теж співаю, а де ти робиш?» Ось так.

А насправді є багато факторів для відпочинку. Можна почитати. На жаль, я зараз мало читаю, мені соромно в цьому зізнатись, це погано. Бо починаєш розуміти, як менше стає думок, як багато речей зникає, коли ти перестаєш бути активно читаючою людиною. Треба повертатись в це русло. Зараз є багато аудіокниг — це краще, ніж нічого, але все одно читання — це моє. Кіно. Я глобально, на жаль, розчарований новим кіном. Звичайно, з’являються якісь фільми, я дивлюсь те, що пропонує світовий кінематограф. Можливо, це вже мої вікові зміни, але я не розумію, чому це вважається класним. Тому я часто переглядаю старі фільми. Слава Богу, фільмотека доступна всім, можна дивитися, аналізувати, порівнювати, думати. Дуже приємно, що зараз, можу сказати, з мертвої точки зрушив український кінематограф. Я завжди стараюсь дивитись. Інше питання — подобається чи не подобається, але усі фільми, які пропонують українські режисери і є можливість подивитись в кінотеатрах, я обов’язково відвідую. Потім ми сперечаємось в соцмережах з френдами, кому що сподобалось. Важливо, що воно є! 25 років нічого не було або було дуже мізерно, а зараз щотижня виходять нові фільми. Я не знаю, як це довго продовжиться, враховуючи ситуацію в країні, але, думаю, що цей процес вже глобально не спинити, і це дуже добре.

І знову ж таки — про місця сили… Я народився в горах, я вірю в такі моменти, що де ти народився, там і пригодився. Коли я повертаюсь в гори, в мене піднесений настрій. І здається, що мені 16 чи 18, і це гарно! Знову ж таки, гірські лижі, коли ти мчиш з гори — момент свободи, коли ти бачиш цю красу, а поряд смереки, це небо. То це — моє, і це не можна віддавати!

— Мабуть, вам вже мільйон разів ставили це питання, але ризикну ;) Перше: чому назва гурту — «МЕРІ»? Друге — що ви кажете, коли вас питають, чи ви не брат/сват Олега Винника? Третє — чому не одружуєтесь?

— З приводу назви гурту «МЕРІ» — то Вікіпедія каже правду: як ми тільки починались, то у нас був гітарний дует. І мені неважливо, як це називалося, але, коли ми вперше брали участь в якомусь фестивалі і конферансьє запитав, як треба представити, я сказав — «МЕРІ». У нас була на той час відома у вузькому колі пісня «МЕРІ second hand». І тому — «МЕРІ». Хоча, насправді десь глибоко в душі, чомусь мені і так хотілось назвати свою групу. Іноді на акустичних концертах задаю людям квести такі, щоб придумали абревіатуру на ці чотири літери. Наприклад, в топі в мене — «Мокрий Електрик Радісно Іскрить». І їх ще є багато. Я навіть інколи зберігаю такі моменти. І це дуже приємно, коли люди разом включають думалку і так ся бавлять.

Щодо Олега Винника — ні, ми ніяк не пересікались з тим артистом. І зрозуміло, що ми не брат і не сват. Вже тепер якось вляглось це. Але на початку, коли він почав активно збирати зали, були моменти, коли навіть організатори плутали і в останній момент до них доходило. Мені важко коментувати таку творчість. Ми абсолютні антиподи, зовсім інші. Я розумію, що в плані популярності між нами також космос.

І третє питання, чому я не одружуюсь… О, це цікаве питання! Я не був одруженим… Точно… Ні, та не був. Дуже добре, що ми живемо вже не в середньовіччі. Ще 30-40 років назад питання про одруження, чи виходити заміж для дівчат, стояло дуже гостро. Тоді було так: якщо тобі 20-30 років, то людину вже списували. Зараз вже не так, тому що всі люди різні, бо в кожного своя доля і шлях свій єдиний. Я вважаю, що цілком можливо, що в мене все попереду. Хочу сказати, що на усіх життєвих моментах у мене було з цим все нормально. Я ніколи не вважав за потребу виносити особисте життя на розголос. Я займаюсь музикою, і якщо комусь цікава моя музика, то ми можемо говорити про неї, але не про особисте. Я розумію, що це ще пішло з 90-х років, артисти самі винуваті, вони впустили в своє життя жовту пресу, і відтоді вважається, що ти навіть маєш демонструвати своє приватне життя на розгляд. Я розумію, що людям це завжди цікаво було і буде, але, оскільки ми від початку інтерв’ю почали, що я не зовсім правильний артист, то я це опускаю. Я скажу, що в мене все окей, і все ще цілком можливо буде, якщо комусь цікаво.

Бліц: Питання — відповідь

Улюблена страва

— Я — українець, тому борщ.

Улюблена одежа

— Знаєте, раніше були джинси, а зараз зацінив спортивки.

Улюблена пора року

— Важко сказати, але я народився восени.

Улюблений фільм

— Не можу визначити, але це щось із світової класики.

Улюблена радіохвиля

— Оскільки я концертуючий музикант, і у мене мандруючий спосіб життя, щоб не сказати бродячий — тому те, що грає на даний момент в різних областях нашої країни, або інших країн, де я перебуваю. Але, якщо ми в Україні, то я завжди стараюсь слухати радіо а-ля «Рокс».

Країна для відпочинку

— Мені подобається Європа, Балкани — прекрасні, Чорногорія, але краще Хорватія.

Марка авто

— Я не особливо розбираюсь в автомобілях, у мене «Фольксвагени» були, відповідно, це — хороші автомобілі.

Колір волосся у жінок

— Це не принципово, але, напевне, все ж таки шатенки, брюнетки. Хоча це все фарбується.

Свято

— Колись було Різдво, знаю точно.

Місто/країна для життя

— Україна, оскільки я дуже довго прожив в Україні і не збираюсь звідси нікуди діватись. А яке місто — ну, напевно, Львів, хоча там стає все важче.

Море

— З тих, що я був, це однозначно Середземні моря або з того басейну. Не Чорне.

Тренажер

— В останні часи — це є звичайна перекладина і бруси на спортивних майданчиках.

Жіноче ім’я

— Мені подобається Тетяна, так звати мою сестру.

Кіт або собака?

— Кіт, у мене кицька. Хоча я також дуже люблю собак, просто мені подобаються коти через їхній спокій та окремий погляд на світ, через цей котоцетризм.

Чай або кава?

— Чай.

Ніч або день?

— Я, як не крути, жайвір, тому мені день ближче, хоча іноді вночі також прикольно.

Велосипед або пішки?

— Я дуже давно не катався на велосипеді, це треба, напевно, поновити, але наразі пішки.

Гори або море?

— Яке підле запитання. Окей, хай буде гори.

 

Оставьте ваш комментарий