4 сентября программа СТБ «Вікна-новини» отметит свой 25 день рождения. Над созданием ежедневных выпусков с самой важной и актуальной информацией трудится большая команда, неотъемлемая часть которой – корреспонденты. За плечами каждого из них – своя история преодоления трудностей. Но рецепт, по мнению команды, один: в моменты, когда опускаются руки и кажется, что нет сил двигаться дальше, нужно идти вперед и ни в коем случае не сдаваться.

Своими мотивирующими историями команда делится в соцсетях в рамках флешмоба #МожуВсе.

Корреспондент «Вікна-новини» Ирина Заславец

Ідучи рік тому на червоний борщ із пампушками, ми навіть не здогадувалися, що за місяць опинимося на Говерлі. І не самі, а з сотнею дивовижно сильних людей, серед яких – 5 із пересадженими серцями, 9  – печінками і 14 – нирками, та відчуттям – #МожуВсе.

Так народилося мандрівка #iDonorІдуНаГоверлу, дорога до якої для мене особисто виявилася складнішою за саме підкорення гори.

Зібрати «підкорювачів» і помічників-організаторів, домовитися з Укралізницею про два вагони, скласти меню, забронювати житло, транспорт на місці, провідники, супровід лікарів, підтримка МОЗ і Комітету ВР… футболки, шапки, прапорці, фото і відеозйомка… А ще погода! Боже, як ми переживали! Якщо злива і не зможемо піднятися?! Якщо хтось захворіє?! Це ж така відповідальність!

Особливо, коли розраховуєш на 15-20 учасників, а охочих назбирується під 100! Але дороги назад уже не було. Тільки вперед. І в цей «вперед» нереально підштовхували мотивація тих, хто хотів на Говерлу: показати, що життя після трансплантації є і воно прекрасне, здолати страхи тих, хто досі не наважується на операцію, не відкладати на потім, а жити тут і зараз, і насамкінець – просто весело і душевно провести час у компанії однодумців, людей, які зрозуміють тебе як ніхто, бо були на твоєму місці.

Що з того вийшло? Ці емоції неможливо описати, їх треба проживати! Бачити, як сміються ті, хто разом плакали у Індії, коли їхні діти лежали в реанімації, як легко сотня за сотнею метрів вгору піднімаються хлопці, які не могли колись і рівненькою дорогою йти, як радіють за діток мами, які віддали їм нирку чи печінку. «Коли я лежала на діалізі і була прив’язана до Києва, мріяла подорожувати з чоловіком. І ми нарешті це робимо», – сказала мені на горі Станіслава, дівчина, яка лише чотири місяці як отримала нирку. І як же круто таке було чути!

Та я й сама, з нульовою фізпідготовкою, на ту гору, здається вилетіла! Так, що аж дорогою назад дивувалася, що взагалі проходила ті місця. Бо коли поряд з тобою люди, які до Говерли здолали свої хвороби, якось відставати від них соромненько.

А вишенька на тортик тієї мандрівки: нетворкінг лікарів, урядників, депутатів і пацієнтів, що закінчився змінами в закон про трансплантацію, писати які ми сіли одразу після потяга, і системними кроками до трансплантаційної незалежності. Що було далі, думаю, ви і так в курсі…

Ведущая «Вікна-новини» Яна Брензей

«Коли вже не можеш, просто продовжуй бігти», – сказав мені чоловік, коли після чергової складної пробіжки я вимучена прийшла додому.

Аби ви розуміли, спорт – це не моє від слова «зовсім». Аеробіки-спортзали-йоги – що я тільки на пробувала. Не складається. Але коли зрозуміла, що на 5 поверх ніжками вже стало складнувато, спробувала запалитися бігом.

Перші 2-3-5 кілометрів – то була каторга. Я хникала, жалілася, що не здатна. І тоді він сказав просто бігти далі. Я не знаю як, але ці слова стали наче заклинанням, «вінгардіум левіосою». Я повторювала їх собі на 5-7-8 кілометрі, я повторювала їх, коли щось не вдавалося на роботі, я повторювала їх, коли дерлася на Говерлу. Я відчула, що #МожуВсе.

Корреспондент программы «Вікна-новини» Эмма Антонюк

В старших класах я вчила англійську за піснями Gogol Bordello. «Дивний вибір», – скажете ви. Але в 10 класі завдяки альбому Super Taranta я виграла міську олімпіаду з англійської мови.  У діток, які позіхали з закритим ротом над підручником з розділом «герундій» – не було шансів.

Із учениці, яку застукали з банкою «Чернігівського» в туалеті, я перетворилася на «Гордість школи».

Я була невпевненою в собі тінейджеркою. Тому після оголошення результатів почувалася не як Wonderlust Queen, а як та сама порушниця дисципліни з банкою «Чернігівського». Я так і не пораділа за себе за ту олімпіаду. Натомість мучилася думками «а раптом це випадковість», «що як це помилка», «а якщо хтось подасть на апеляцію і виграє». Замість похвалити себе і підняти самооцінку, я змазала радість від важливої і заслуженої перемоги.

Ця придушена емоція мене наздогнала більш, ніж через десять років. Я стала журналісткою найяскравіших українських новин. І брала інтерв’ю у автора альбому Super Taranta, лідера мого улюбленого гурту Gogol Bordello Євгена Гудзя. Він відомий своїм різким і недружелюбним ставленням до журналістів. Це було найважче інтерв’ю в моєму житті. Був момент, коли мій голос тремтів, а до очей підступили сльози. Я трималася і заледве витримала ту зйомку. А потім… ми почали говорити і не могли зупинитися. Завершилося тим, що Женя запросив знімальну групу на бекстейдж-вечірку після концерту.

О третій ночі, розказавши Гудзю всі свої історії і вислухавши його, продегустувавши контрабандне іспанське вино у гримерці і насміявшись з байок про Іггі Попа, я зібралася їхати в готель.

– Може, по пиву? – вирішив полірнути вечірку Женя.

– Ну давай.

Він підійшов до фуршетного столика і приніс дві банки «Чернігівського». У той момент у мене трапився флешбек. Нарешті! Я почувалася найщасливішою школяркою у світі, яка виграла міську олімпіаду з англійської.

Смотрите программу «Вікна-новини» с понедельника по пятницу в 14:30, 17:30 и 22:00 на СТБ.

  

Рубрики: ТВ

Оставьте ваш комментарий