До Дня пам’яті Героїв Небесної Сотні 19 лютого глядачі СТБ побачать 4-серійну драму «Мама». Події фільму розгортаються на окупованому Донбасі. Головну героїню, Ніну Петрівну, зіграла відома українська акторка Олеся Жураківська. Вона розповіла нам про відповідальність і складнощі на зйомках, місію і цінність проєкту.

— Як ви вирішили стати частиною цього проєкту?
— Щороку на день народження я загадую одне бажання ― прошу у Бога, щоб настав мир, щоб перестали вмирати наші найкращі люди. Це мій особистий біль, мені хочеться його розповісти глядачеві. Зробити так, щоб люди звернули увагу, щоб повертали хлопців додому, які потрапили в полон. Це величезна відповідальність і велика честь. Ця тема – як відкрита рана в нашому суспільстві. Не дуже люблять говорити про те, що дуже болить. Але не говорити — неправильно, тому що війна йде, мами чекають, шукають своїх дітей.

— Не було ніяких вагань?
— Вагань не було. Було гостре бажання зіграти такий матеріал. Валентина Степанівна Руденко (ред – авторка ідеї та креативна продюсерка серіалу) та команда «Основа Фільм Продакшн» – вони жили цією ідеєю, її створювали і нею дихали. Звісно, коли я почула всю задумку, то дуже захотіла стати її частиною. Та ще й дізналась, що зніматиме Тарас Ткаченко… Працювати з такими майстрами – це і виклик, і дарунок долі.
Прочитала сценарій, навіть не сценарій, а синопсис, і миттєво відчула, як роль Ніни Петрівни в мені відгукнулася. Я відразу ж занурилася в історію. Все в мені почало боліти і все почало відкликатися. Тому, коли мене затвердили, я була дуже щаслива.

— Чи близька ваша героїня вам за духом?
— Мені складно це аналізувати, але судячи з того, як історія в мені відгукувалася, напевно близька. Моє бачення збігалося з баченням авторки, коли ми розмовляли. Ми створювали її звичайною українсько жінкою. Нам дуже хотілося, щоб люди, дивлячись на екран, асоціювали себе з такою родиною. Не можу сказати, що я занадто боязка людина, але те, що у цієї прекрасної жінки мені треба навчитися сміливості, стійкості і її нескінченної величезної любові, — так. Це дуже хвилююче.

— Як готувалися до ролі? Спілкувалися з жінками, діти яких у полоні?
— Спілкувалася. Знаю чимало історій про матерів, які не чекають ні від кого допомоги, а роблять усе можливе, щоб захистити своїх дітей. Я готувалась, розпитувала, багато дивилась і читала, шукала інформацію. Я, скажімо, зважувала, як я собі це уявляю, як я буду грати. Але потім зрозуміла, що не треба уявляти, мені просто варто пустити це в свою душу і прожити ці обставини.
Я досить багато спілкувалась з хлопцями, які повернулися з війни, була не один раз у шпиталі. Важливо бути поруч з тими людьми, які задля тебе не жалкують своє здоров’я і життя. Хотілось підтримати, показати наше кіно, просто поспілкуватись. Я багато взаємодію з волонтерами, запрошую хлопців на вистави, мені хочеться подарувати їм радість. Коли ми були у шпиталі, перший раз я дуже боялася. Мені здавалося, що хто я така і що я таке знаю, про що мені говорити? А мені волонтери сказали: «Не бійся, їх підтримувати не треба, вони самі тебе підтримають». І я дійсно, спілкуючись з хлопцями, зрозуміла, що там найкращі, найсильніші і найщиріші люди. І мами, які виростили таких дітей – це взірець.

— Зйомки були важкими… Що викликало найбільше складнощів?
— Дивно було б чекати, що вони були легкими. Зважаючи на той матеріал, за який ми взялися. Я усвідомлювала, що це буде складно емоційно. Але наклалися і ті обставини, що ми були дуже обмежені в часі. У нас був щільний знімальний графік. Звісно, що і втомлювалися. Паралельно у мене існував ще й театр, треба було грати у виставах. Ми починали дуже-дуже рано, щоб піймати те світло, у якому ми задумали працювати. Виходили на знімальний майданчик ще до того, як сонце встало, і грали дуже емоційні сцени… Але це того варте!

— Як ви гадаєте, чому цей проєкт важливий для українців?
— Ведеться гібридна війна. Ми, дорослі і свідомі люди, повинні це розуміти. І робити все, щоб справжня інформація про нас, те, що відбувається у нас в країні, розповсюджувалася по всьому світу. Тому цей проєкт з цієї точки зору дуже важливий. Дуже важливий і з людської точки зору. Вважаю, що про матерів, про наших хлопців треба говорити. Тому що в такому звичайному житті люди, бачите, забувають. Вони собі існують у своїх сім’ях, ходять на роботу. Їдять, танцюють у клубах. А в цей час хлопчики у бліндажах захищають батьківщину. А я хочу, щоб ми пам’ятали про це. Щоб ми допомагали, щоб ми були поруч. Щоб наша суцільна енергія була об’єднана і дієва.

По сюжету

Проєкт «Мама» демонструє збірний образ усіх матерів війни. За сюжетом головна героїня фільму, Ніна Петрівна, живе з сім’єю в Житомирі. У той момент, коли її син Віталій Швидченко пішов добровольцем на фронт захищати свою країну, в мирному житті Ніни Петрівни оселилася війна. В один із звичайних днів вона дізнається, що Віталій потрапив у полон. Обставини складаються так, що єдиний шанс повернути свою дитину ― вирушити самостійно на її пошуки. Ніні Петрівні доведеться здолати довгий шлях, змінити міста і села, пройти блокпости і кабінети місцевої влади, зустрітися віч-на-віч з ворогом, і все заради того, щоб дізнатися найважливішу відповідь для матері ― чи жива її дитина.

Рубрики: Интервью

Оставьте ваш комментарий