У 2021-му виповнилося 35 років з дня заснування легендарного гурту «Воплі Відоплясова». З чого все починалося і що буде далі — розповів засновник всесвіту «Країни мрій» Олег Скрипка.

— Олеже, яку саме подію вважаєте моментом створення групи «ВВ»?

— Перша наша зустріч з Сашею Піпою та Юрою Здоренком відбулась на початку травня 1986 року, за тиждень після того, як вибухнув Чорнобиль, у моїй кімнаті в гуртожитку КПІ по вулиці Металістів. Ми поспілкувалися, швидко знайшли спільну мову і якось одразу заснували гурт, почали працювати над матеріалом.

Яка мета була у гурту в 1986 році і яка вона зараз?

— Мета — грати нову музику. Слухали, що надходило з-за кордону, надихалися. Експериментували в напрямку панку, хард-року, етно. Тоді існувало «за бугром» багато цікавої музики, яка просто не доходила до нашого слухача, адже ми існували за залізною завісою. Ми від усього цього втомились, хотіли чогось нового, якісного, вибуху музичної естетики.

— У «Воплів Відоплясова» могла бути інша назва?

— Десь протягом року після заснування у нашого гурту не було назви. Переглядали різні варіанти (були навіть різні недолугі ідеї, наприклад «Кекс»). В ті часи було модно називатися у європейсько-американському дусі, але ми навмисно обрали дуже «слов’янську» назву — «Воплі Відоплясова».

— Якби зараз на машині часу повернулися на початок свого творчого шляху в 1986 рік, що б ви самі собі порадили?

— Нічого. Для мене це занадто віртуальна історія. Якби я зараз щось порадив, то могло б бути гірше, адже тоді ми діяли за відчуттям, з чистою, незаплямованою свідомістю та завдяки цьому, можливо, робили правильні кроки.

— Ви були учасником київського рок-клубу. З кимось із аксакалів спілкуєтеся?

— Рок-клуб дуже швидко розпався, далі було засноване творче об’єднання «Рок-Артель», яке складалось із «Воплів Відоплясова» та гуртів «Раббота Хо» і «Коллежский Асессор». Сергій Попович з «Рабботи…» пізніше тривалий час був нашим саунд-продюсером, писав нам альбоми, робив звук на концертах. Потім ми поїхали з концертом у Нью-Йорк — і він там лишився. Періодично з ним спілкуюся. Підтримую стосунки з «Коллежским Асессором», хоча останній раз наживо бачились десь у 2014 році.

— Які у вас спогади про часи рок-клубу?

— Турбулентні часи. Все змінювалось, навколо було багато ідей про нову рок-музику. Тоді виникали «тусовочки», що формувались навколо кав’ярень у центрі: там зустрічалась прогресивна молодь, яка спілкувалась про музику, збирались на квартирах, щоб слухати вініли, чи співали живцем. Були серед наших друзів ерудити-енциклопедисти, що знали багато цікавого з музики та відкривали нам, рокерам, очі.

перший склад ВВ

 

— Ви коли-небудь скасовували свій виступ?

— Якщо ми вже домовились про виступ, то не скасовуємо. Було, я виходив на сцену і з температурою, і з поламаними ногами, зірваним голосом. Виступ — це святе.

— За 35 років кар’єри у вас була зоряна хвороба? Кажуть, вона нікого не оминає… Як упоралися з «недугою»?

— Знаю багато гарних виконавців, справжніх зірок, жоден зірково не хворіє, носа не задирає, всі — адекватні люди. Взагалі, «зоряна хвороба» — певною мірою міф. От, скажімо, типова ситуація: я біжу, запізнююсь на літак, мене просять сфотографуватися — я відмовляю. «А, ясно, у нього зоряна хвороба», — ось так може виникати хибне уявлення про неї. Серед тих, хто все ж таки на це хворіє, великих зірок немає, такі люди дуже швидко зникають з радарів.

— Що ви вважаєте найбільшим успіхом гурту за всі роки існування?

— Ми робимо хорошу музику, добрі пісні. І коли ти довгий час на сцені — це стабільність. Також коли основне завдання — грати заради людей, вони відповідають тобі з усією щирістю.

— Ви народилися в далекому Таджикистані. Коли-небудь, уже в зрілому віці, вдавалося відвідати цю маленьку батьківщину?

— Після того, як я поїхав з Таджикистану у семирічному віці, більше так і не повертався. Дуже шкодую. Взагалі мені надзвичайно подобається екзотика країн Середньої Азії, відчуваю певну спорідненість із нею.

— Пам’ятаєте, за яких обставин ви вперше в житті взяли до рук музичний інструмент?

— Батько відвів мене у музичну школу. Викладачі продегустували, що до музики у мене є хист. Скрипка, домра, фортепіано, акордеон, баян — такий був вибір інструментів. Вибір припадав на баян чи акордеон. Тому що можна було закінчити курс за п’ять років, інші інструменти необхідно було завоювати сім років. Акордеони були надто громіздкими, бо я був досить маленьким хлопчиком, тому методом винятку був обраний баян.

— Коли ви в дитинстві зайнялися музикою, це було відразу з прицілом на майбутню професію чи лише для загального розвитку?

— Мені було цікаво вчитись у музичній школі, грати на інструментах, співати. Ця справа мені легко давалась. Але тоді я жодним чином не розглядав заняття музикою як свою майбутню професію.

— Вокалом колись займалися?

— Ні, на початку не займався. Але 10 років тому спробував заняття вокалом з викладачем, тоді в мене були проблеми з голосовими зв’язками. Але я вже так багато часу співаю у своєму стилі, що якось воно мені не зайшло. Тож тоді я просто змінив своє харчування, і проблеми зі зв’язками минули.

— У вас доволі особлива манера виконання. Ви її якось називаєте?

— Я виріс на західній рок-музиці. Для нас тоді існували поняття «фірмове» або «нефірмове», «фірмове» чи «совок». Традиція радянської естради, ресторанного шансону мені ніколи не заходила. З «ВВ» ми завжди прагнули грати на світовому рівні. Тому свою манеру я б назвав «фірмовою».

— Пам’ятаєте відчуття, коли отримали свій перший гонорар за музику?

— То були перші комерційні концерти «ВВ», ще за радянських часів. За один виступ я одразу отримував більше за один виступ, ніж заробляв протягом місяця у науковому центрі «Квант», де працював за своєю професією радіоінженера. Тому згодом визріло рішення піти з науки та професійно займатись музикою.

— Яка пісня стала першою у репертуарі «ВВ»?

— Першою у нашому репертуарі була «Пісенька (У клубі рок)». Вона стала хітом ще до «Танців», ми її виконували на всіх великих сценах рок-фестів Радянського Союзу. Саме з нею ми починали наш славний шлях, таким чином сформувався стиль «ВВ». І таким чином був сформований дух українського андеграунду. Пізніше з’явився наш перший кліп «Танці» і, власне, перший кліп в Україні. Який перебив славу пісні, де «Хлопці грають у гучномовець!».

— Яких змін, на вашу думку, потребує українська шоу-індустрія?

— На мій погляд, наша країна мусить бути культурно-орієнтована. Лідер української нації, Великий Кобзар — поет. Тому, коли ми хочемо зробити стрибок у розвитку, нам передусім треба розвивати наш культурний потенціал. Відповідно, орієнтація має бути на розвиток української культури.

— За 35 років у вас було багато всіляких творчих експериментів і перевтілень. Щ саме з цього вважаєте найбільш фантастичним і неймовірним?

— Крім «ВВ», у мене є кілька сольних проектів. Виступи з Ле Гран Оркестр, джаз-бенд «Забава», «Пінкі-бенд», співпраця з оркестром «НАОНІ». Проект «Музика і Вино». Граю як діджей. Також захоплююсь кулінарією, відкрив власний ресторан, захоплююсь вином (виробляю авторський сорт «Країна мрій»). І колись виступив як дизайнер власної колекції одягу. Для кліпу «Чіо-Чіо-сан» перевтілювався в гейшу. (Усміхається).

— Про що ваші музичні фантазії?

— Мої тексти — досить романтичні, ліричні. Тут присутня космогонія: космічні теми, дослідження зірок, образи неба — що в принципі притаманно загалом українській поезії. Також мої поезії фантасмагоричні, тут є багато місця фантазіям, захопленням, емоціям, теми ірреальності, пізнання навколишнього світу, його загадок та власних внутрішніх глибин. Ранні тексти показують настрої молодої людини та змінюються відповідно до моєї зрілості. Добра половина фантазій — про злиття, з’єднання з об’єктом коханням — тілом і душею.

— Як народження дітей вплинуло на рок-музиканта Олега Скрипку? Можливо, стали більш стриманим у поведінці на сцені?

— Не можу сказати, що вони вплинули на мене саме як на музиканта. Я багато років на сцені, у мене вже сформований сценічний образ та звички. Хоча, коли діти в залі, я можу трохи стримувати свій панк-рок на сцені.

— А ви зараз якось впливаєте на їхні підліткові цінності?

— Намагаюсь не впливати, а, навпаки, вишукувати та розвивати цінності дітей. Ставлю їм питання, довідуємось, що їм цікаво. Якщо відчуваю, що той напрям, у якому вони рухаються, дійсно цінний, то надаю свою підтримку.

— Ваші діти захоплюються сучасною субкультурою?

— Не знаю, що можна вважати сьогодні «субкультурою». Мої діти, безумовно, всотують усі прояви сучасної культури, від музики до фільмів та мультиків. Але вдома вони не мають доступу до телевізора, а гаджети використовують без фанатизму, помірно. Тому я вірю, що вони виростуть і зроблять правильний вибір щодо свого життя.

— Срібна доба, шістдесятники, хіпі, нью-ейдж, покоління Z, міленіали тощо. Естетика якого покоління вам особисто найближча?

— Мені якраз цікавий підхід, коли є аналіз культурного надбання того чи іншого покоління, що його захоплює та рухає. Що воно принесло нового у наш світ? Вважаю доцільним розбирати таким чином кожне десятиріччя.

— Що відчуваєте, коли готуєтеся до виходу на сцену, стоячи за кулісами? Досі хвилюєтеся? Якщо так, то як з цим справляєтеся?

— Кожен раз хвилююся й досі. Але я давно винайшов власні методи боротьби з цим відчуттям. Намагаюсь зайнятися активною підготовкою до концерту, яка знімає хвилювання краще за все.

— Кажуть, що талановита людина талановита в усьому. Чим ви захоплюєтеся, крім музики?

— Займався танцями, театром, кіно, гастрономією. Зараз — виноробством, підтримкою та розвитком сучасної української культури, написанням текстів. Готую фестивалі «Країна мрій» та «Рок Січ». Але музика завжди буде в пріоритеті.

— Творчі люди дуже емоційні, їхній настрій часто залежить від погоди чи від того, що вони їли на сніданок. Що може підняти вам настрій?

— Найбільше мені підіймає настрій результат моєї роботи. Коли ведеш якийсь проект, а потім бачиш, як він втілюється в життя, як ідея починає жити окремо від тебе — це викликає сильне відчуття піднесення.

— Про що найчастіше думаєте, усвідомлюючи, що гурту вже виповнилося 35?

— Дуже легко до цього ставлюся, просто як до цифри. Але розумію, що треба відзвітувати перед собою та фанами, що було зроблено, і спокійно йти далі. Це відповідальність — іти вперед і розвиватись.

БЛІЦ: гетьман української культури

— Які найближчі плани?

— Зараз готуємось до ювілейного концерту. Плани у нас наполеонівські: ми провели конкурс каверів, тепер з переможцями плануємо зробити альбом та виступити на фестивалі «Рок Січ», який буде ініціювати гурт «Воплі Відоплясова».

— Яку пісню з власного репертуару хоч раз набридало співати?

— Мої пісні мені не набридло співати. Незважаючи на те, що ми велику кількість разів співали «Танці», «День народження», «Весну», але щоразу відчуваємо натхнення, виконуючи їх.

— Хотіли б стати міністром культури?

— Хотів би стати гетьманом культури. Щоб можна було приймати рішення, іноді радикальні, і мати ресурс, щоб їх втілювати.

— Заради чого виходите на сцену?

— Виходжу для людей, які чекають та потребують тієї енергії, яку я та мої колеги несемо зі сцени. І для себе також, тому що дуже люблю сцену, вона мене надихає, дає великий сенс.

— Які у «ВВ» існують табу?

— Не вживаємо алкоголь перед виступом.

— Яку найнеймовірнішу вигадку чули про гурт?

— Періодично чую, що хтось зі мною вчився в школі в місті Херсоні чи в Києві, інший грав зі мною на весіллі в Донецьку — хоча я точно знаю, що такого не було. Буває таке, що люди розповідають дивні легенди, у які самі ж повірили, коли відчувають, що їхня молодість перетинається з моєю.

— Коли був найважчий період для «ВВ»?

— Якихось складних періодів не було. Були часи пригод, особливо коли «ВВ» перебували за кордоном. Ламались машини й таке інше, але ми все розрулювали та вирішували. Я не за складні періоди, а за цікаві!

Оставьте ваш комментарий