Нещодавно на ICTV відбулася прем’єра нового сезону комедійного серіалу «Юрчишини» — про веселі пригоди незвичайної сімейки, де батько — колишній зек, а його син — поліцейський. У головних ролях: Георгій Делієв, Андрій Ісаєнко, Леся Самаєва, Анна Кошмал і ще понад 200 акторів. Серед зіркового складу — і Дмитро Вівчарюк. Ми поговорили з артистом про його творчі пошуки, стосунки з дружиною та виховання дітей.

Дмитре, зараз ви знімаєтесь у багатьох стрічках. Глядачі бачили вас також і в рекламних роликах на ТВ. Чи відчуваєте популярність?

Ні. Хоча якщо популярністю вважати те, що мене впізнають на вулиці, тоді — так. Таке буває, коли маску знімаю. (Сміється). А якщо без жартів, то мене справді помічають: просять сфотографуватися, вітальну листівку чи відеозвернення надіслати. Не знаю, чи можна це назвати популярністю. Просто роблю те, що вмію, те, що у мене виходить.

Знайоме обличчя

Як вважаєте, за якими ролями вас запам’ятали?

Важко сказати… Всього потрошки. По-перше, думаю, це реклама, у якій я знімався. Будемо чесні, вона ж скрізь: і на ТБ, і в інтернеті, і на вуличних бордах. По-друге, я ще з часів університету грав у різних стрічках. Було багато дрібних персонажів, а потім з’явилися й головні ролі. «Веронські скарби» — документальний фільм. «Довбуша» вже третій рік дознімаємо. Думаю, це кіно зробить мене таким популярним, що вже й у масці впізнаватимуть! (Усміхається). Ну й, звісно, «Юрчишини» на ICTV теж додали впізнаваності. Окрім цього, я ще й у театрі працюю.

До вас часто звертаються з проханнями записати відеолистівки?

Так, в інтернеті часто пишуть. Або просять знайомі знайомих. У мене сім’я велика! Одного разу хтось з-за кордону попросив мене записати бабусі вітання. Та запам’ятала мене хуліганом в епізоді серіалу, назву якого я вже навіть і не пам’ятаю. Сюжет серії збігався з історією її сина. Вона мені так співпереживала! Я з нею говорив телефоном, вона навіть заплакала. Це одна із найяскравіших історій.

Хор хлопчиків

Ви обрали роль актора задля слави?

Ні. Це трапилось випадково. Я родом із Привокзальної, що неподалік Харківського шосе у Києві. У нас все було так: люди або спортом займалися, або «сколювалися». Та я не такий був, не курив навіть. Тато мене привчив до спорту — турніки, бруси, бокс. Бо й за себе треба було постояти, і статус тата підтримувати.

Але це все далеко від акторства!

Так, далеко. Але акторство для мене — це сукупність усього, різних професій світу. Ти можеш сьогодні бути слюсарем, завтра — стриптизером, а потім козака грати. Для мене цінно, коли людина різна. Не люблю однотипажність.

То ви вирішили стати актором, щоб одразу спробувати кілька професій?

Просто потрібно було хоч кудись піти після 9-го класу. (Сміється). Я від природи маю слух, трошки співаю. От мене викладачка й покликала в училище культури на диригентсько-хорове відділення. Але для мене це було чуже. Тоді мені допомогли вступити в училище — математику за мене написали, а я просто заспівав. Мене послухали і сказали: «Беремо, нам у хор хлопчики потрібні».

Актор-вантажник

Хлопцеві «з району» подобалося навчання у хоровому?

Спершу мені взагалі було важко виходити на сцену. Але я переборов це й потім почав отримувати задоволення. Після закінчення училища почав вести концерти. Зрозумів, що харизмою можу закрити всі мінуси. Потім вирішив піти в університет Карпенка-Карого на актора. Вступив з першого разу, як не дивно, але на контракт. Тому що це був перший рік ЗНО. Я отримав 127 балів, коли прохідний був 124. Але творчі були високі — по 200.

То ви ще студентом почали працювати?

Так. Працював і вдень, і вночі. І аніматором, і весілля вів — усе, що міг і знав, проводив. Вантажником працював — і це був крутий досвід. Буклетики роздавав, кур’єром працював, машини мив.
Більше того, я з 5-го класу працював. Нас шестеро в сім’ї, і були періоди, коли батькам не завжди вистачало грошей на те, щоб нас прогодувати. Та я не шкодував про це ніколи. Тоді ти по-справжньому цінуєш те, що маєш: той батон на цілу сім’ю, коли є цукор, вода з-під крана. Зараз я отримую задоволення від витрачання грошей — на здоров’я, на відпочинок, на їжу.

Пакети щастя

Гроші легко витрачаєте?

Дуже легко! Люблю витрачати гонорари на свою сім’ю й на емоції, я в цьому плані марнотратник. Буває, витрачаю в місяць більше, ніж заробляю.

Як вам це вдається?

Один проект закінчився — інший почався. Або мені борги повертають, про які я забув. Люблю бути меценатом. До речі, у мене є хобі: їхати десь у глухі села з великими пакетами продуктів першої необхідності і віддавати це людям, які того потребують. Ти просто виходиш з цим пакетом, дитині даруєш «кіндер», який вона, можливо, взагалі в житті навіть не бачила…

І як люди на це реагують?

Багато хто просто не хоче брати. У людей шок. Ну як це, просто так! Буває даєш 200, 500 грн людям, а вони так радіють. Хто плаче, хто сміється, хто просто дякує. Це справжня реакція. Це справжнє, у цьому є якась людяність і простота водночас.

— На що востаннє витратили велику суму з гонорарів?

Відпочинок із сім’єю в Єгипті обійшовся мені так нормально. Та і я такий, що постійно потрошки всього купляю. Наприклад, іграшки своїм дітям. Ніколи не дивлюся на цінник, а потім на касі дивуюся. Та потім думаєш, ну нехай, дитина ж захотіла! У них уже купа іграшок!
А ще я хотів купити собі машину, але розтринькав усі гроші. У родичів то ювілей, то весілля. От куди у мене йдуть гроші! (С
міється).

Поліцейський з народу

Ви багато працювали не за фахом, як змогли реалізуватися у професії?

Зрозумів, що одного хисту, якоїсь атмосферки в очах — замало. Треба багато працювати, набувати досвіду. І перший-другий курс було саме про те. З третього став працювати в Молодому театрі, а потім пішов в оперету. Далі почав зніматися у кіно. І от зараз уже граю у фільмах тих режисерів, у яких знімався в дипломних роботах. І там отримую головні ролі навіть без проб.

Так само було і в «Юрчишиних»?

Там я проходив проби. З Сашею (Олександр Березань, режисер першого сезону. — Ред.) познайомився перед зйомками «Юрчишиних». До того я бував у нього на двох чи трьох проектах на кастингах і завжди був у передвиборці, як то кажуть: ми вам передзвонимо.

Яку професію «приміряли» у комедії ICTV?

Став поліцейським. Мій персонаж, Стасик, прикольний тим, що він людина з народу. Нагадує мене в училищі. (Сміється). Наче серйозний, але бувають такі ситуації, де треба терміново знаходити вихід, і там уже народжуються різні приколи. От цей персонаж мені цілком до душі.

Татусеві синочки

Ви суворий батько?

Я своїх синочків дуже балую, тому що не так часто їх бачу. Це моя велика проблема. А ще розумію, що у мене в дитинстві так не було. Нас же було шестеро.
Деколи можу своїм хлопцям і по попі дати, але намагаюсь знайти грань. Розумію, що дітей ображати не можна, вони — окремий всесвіт. Однак
хочу, щоб діти мали розуміння того, що не все буде так гладко, коли вони вийдуть у цей світ. Але в жодному разі намагаюся не застосувати силу до дитини, хоча я був вихований саме так. Проте я дуже вдячний татові, що він підбирав методи, як знайти з дитиною спільну мову, і до мене тільки так, певно, і доходило. (Усміхається).

То ви були бешкетником у дитинстві?

Так. Я завжди досягав того, чого хотів. Це була моя велика проблема й досягнення.

Рубрики: Интервью

Оставьте ваш комментарий