Ведуча програми «Факти» та керівниця інформаційної служби телеканалу ICTV (а нині — марафонець «Єдиних новин») під час війни не полишила своєї відповідальної роботи. І кожен із членів її великої та дружної родини долучився до добрих справ. Ми поспілкувалися з Оленою напередодні Дня матері й розпитали її про матусині уроки, які вона перейняла для виховання своїх дітей, та про життя у нових реаліях…

Пані Олено, у другу неділю травня в Україні відзначають День матері. Чи святкуєте його у своїй родині? Діти й чоловік вітають вас у цей день?

Як такої традиції святкування немає, але діти — Наталя з Антошею — люблять мені подарувати в цей день букет тюльпанів. Я їх дуже люблю! Також ми можемо влаштувати чаювання, посмакувати тортиком. Або поїхати в кафе на каву. Але це було у мирні часи…

Зона відповідальності

У вас двоє діток. Як вважаєте, добре справляєтесь зі своїми материнськими обов’язками?

Я, звісно, намагаюся бути гарною мамою, але, мабуть, не все виходить так, як ти собі уявляєш. Точно знаю, що в дітей мають бути обов’язки й доручення, вони мусять мати зону відповідальності. Повинні читати, допомагати по господарству, десь помити посуд, а десь і підлогу, погуляти з собакою чи навіть постригти газон… Я просто намагаюся їх навчити того, що полегшить їм життя в майбутньому: старанно працювати, бути готовими до випробувань, до того, що світ дуже складний і багатогранний, до того, що люди насправді дуже різні й не з усіма буде легко. У цьому світі треба вміти бути гнучкими (але не прогинатись, ненавиджу цю рису в людей!), ввічливими, освіченими, привітними. Абсолютно базові речі. Їх кожна мама має прищепити дитині. Не знаю, добре це роблю чи погано, але намагаюся зробити все, що в моїх силах. Кожна дитина народжується з власним характером. Навіть, кажуть, зі своїм світоглядом і звичками. Іноді помічаю якісь поведінкові риси й думаю: «звідки це у Антоші чи Наталки?» У них уже свій характер, своя вдача.

Виховуєте дітей так, як виховувала вас ваша матуся?

Напевно, якісь речі, перевірені часом, і ті, що спрацювали зі мною та моїм братом, я перейняла. Мама була строга, але я, мабуть, не така. Вона нас привчала за щось відповідати, дотримуватись режиму, складати плани. Бо як сьогодні правильно кажуть: «Не маєш планів — плануєш невдачу». Це таки правда! Я знала — погуляти з подругами чи піти на дискотеку можна лише після того, як впораєшся з купою домашніх справ. Пригадую, як з дівчатами по суботах після четвертого уроку бігли додому, щоб встигнути зробити генеральне прибирання, потім бігом привести себе до ладу і на «піку форми» вирушити потанцювати… Дитина має знати: справи родини — теж її справи. Мені ось Антоша недавно скопав дві грядочки, поприбирав листя. Не думаю, що він був у захваті від цієї ідеї, але пішов і все зробив. Терапія працею дуже ефективна! Усе це робить дитину дисциплінованою й максимально готовою до самостійного життя. Тому, напевно, модель виховання збереглась. Але, звісно, ми змінюємося, і діти наші зовсім інші, ніж були ми. Тому я роблю редагування виховання в межах сучасного світу. Але базові речі залишаються незмінними.

Демократія в родині

А що ви перейняли від своєї мами?

Вона мене навчила того, що жінка завжди має бути доглянутою, вдома повинно бути чисто, діти нагодовані, чоловік — ситий і «випрасуваний». Хоча тут мені сильно допомагає Сергій. Він дуже любить готувати, і це мене часто рятує. Крім того, мама завжди мені казала поважати людей, любити їх, вміти знайти підхід, слухати, беззастережно поважати старших. Здається, такі прості істини, але це дуже важливо. Слід поважати старших абсолютно безапеляційно. Антоші, наприклад, не завжди подобаються спогади моєї мами про Радянський Союз, мовляв, не все там було погано. Але їй 75 років, вона свою юність, зрілу та продуктивну частину життя провела в СРСР. Син з нею починає сперечатися, наводячи аргументи, що це була закрита країна, диктатура. Люди, мовляв раділи ковбасі за три рублі, а світ уже користувався благами, про які ми навіть не мріяли. Тому, коли він з нею дискутує, іноді емоційно, я його стримую: «Антоша, ти маєш поважати думку своєї бабусі. Ти прожив лише 17 років, а вона — 75. Тому знає більше й пережила вона точно більше». Ти можеш сказати: «Так, бабусю, я розумію, але й ти, будь ласка, зрозумій мою позицію — зараз ми не можемо прийняти ті методи, які спрацьовували в Союзі. Це було зовсім інше суспільство, з іншими пріоритетами й цілями». Тому демократія в родині — це добре, але у старших — всі привілеї. Це закон!»

Дорога єднання

Коли почалася війна, ви залишились в Україні — тимчасово переїхали на Івано-Франківщину, проте й там продовжували працювати. Як евакуювалася ваша родина?

26 лютого, коли опинилась недалеко від Василькова й почула справжні вибухи, я злякалась, зізнаюсь чесно. Сіла в машину, забрала маму, дітей, подругу, тварин, і ми поїхали в Івано-Франківську область, у мій рідний Косів. Там у нас уже немає будинку: маму я перевезла до Києва ще п’ять років тому, тож нас приязно запросили до себе наші друзі й колишні мамині сусіди. Словом, добиралися ми туди 36 годин… Затор був, напевно, кілометрів на 50. Вночі ми проїжджали за 20 хвилин, напевно, з півметра. Мамина кішка Бася, нажахана цією нескінченною поїздкою, зробила три спроби втекти з машини, і третя їй таки вдалася. Ніч, траса, вервечка автівок, ви б бачили цю картину — пасажири із сусідніх машин хором кликали її: «Бася, Бася!» Виносили валідол, світили ліхтариками, чого тільки не робили… Але кішка була дуже налякана. Ми її не зловили. Мама проплакала за нею ще півдороги. Потім я зрозуміла, що забула повідець для собачки Нори, щоб хоч трохи її вигуляти. І тут теж прийшли на допомогу сусіди з інших машин. Це було таке дорожнє єднання, люди ділились усім — водою, їжею, кормом, молоком. Але, порівняно з тими жахіттями, які пережили інші, мені гріх скаржитися й плакати.
На
Франківщині ми пробули майже місяць. Я, мама, Антоша й собака. Донька Наталя поїхала волонтерити у Львів. Вона там дистанційно працює й досі. А я вже більше місяця як повернулася, з 31 березня в Києві.

І словом, і ділом

Як вам працювалося на відстані? Хто вас підтримував?

Я готувала матеріали, включення для всеукраїнського інформаційного марафону… Волонтери, переселенці й допомога фронту — основні теми для сюжетів. Ще я трохи зняла посівну. Івано-Франківщина — точно не аграрний хребет України, але люди засівали озиму пшеницю, і це дуже важливо в наших реаліях. Одним словом, що могла, те й робила. Але могла небагато. Це мене дуже пригнічувало і дратувало. Я розуміла, як люди працюють у Києві на межі. Тому рвалася додому. І щойно випав такий момент — почали звільняти Київську область — я одразу повернулася.

Ваша Наталя стала героїнею сюжету в інформаційному телемарафоні. Як це сталося?

У Львові, в центрі міста, організували великий волонтерський центр, який допомагає жінкам з дітьми виїхати за кордон. Зокрема цей хаб займається логістичними питаннями: веде перемовини, шукає сім’ї, знаходить помешкання й відправляє родини за кордон. Моя Наталя потрапила в ефір як одна з волонтерок цього центру.

Ваш чоловік увесь цей час залишався в Києві?

Так. Хотів записатися в тероборону, але йому не вистачило зброї. Сказали: «чекайте». Взяли телефон, адресу… Чекаємо й досі. Він готовий до оборони будь-коли! Сергій розповідав, як чоловіки сварились, щоб їм видали хоча б якусь зброю, кричали, мовляв, давайте, не ховайте, а їм у відповідь: «залишились тільки гранати». Всі знали, що чоловіки підуть захищати країну, але що буде такий вибух спротиву, здорової ненависті до ворога й бажання брати до рук зброю — це неймовірно, я цим дуже пишаюсь! Сергій зараз працює, знімає спеціальний документальний фільм разом з нашим ведучим Вадимом Карп’яком. А в перші дні, коли в Києві було дуже гаряче, готував нашим журналістам домашні вечері та обіди — всі згадують це з теплотою, дякують йому.

День побажань

19 квітня у вас був день народження. Яким його запам’ятаєте?

Дуже хочу, щоб це був перший і останній мій день народження у війну. Багато людей мене привітали, як завжди. Просиділа практично весь день на телефоні. У пам’яті, звісно, залишиться те, що всі дзвонили й насамперед бажали миру. Це був перший день народження, який починався зі слів: «Лєнка, миру нам всім». А відсвяткували ми його скромно, спокійно, в сімейному колі: я, діти й чоловік. Навіть мама з братом не змогли приїхати, але ми зустрілися всі разом на Великдень. У нас є така традиція: на Різдво їдемо до мами, а на Пасху збираємося в мене. Ще й так часто трапляється, що мій день народження припадає на Великдень. Але цього року — трошечки раніше, тому вирішили відсвяткувати за одним столом обидва свята.

А якою була Пасха цього разу?

Так само дуже скромною. У нашому містечку є церква. Там все так камерно, людей небагато… Тому з дітьми й чоловіком посвятили паску, а потім усі разом посиділи за святковим столом. Не було ніяких гучних святкувань, немає настрою, бо війна… Але є, звісно, дуже велика віра. І я думаю, що ця віра нас і тримає. Ми мусимо попросити у Бога, щоб захистив Україну й допоміг нам наблизити перемогу. Правда, буде вона вже дуже високою ціною…

Музика мрій

Про що мрієте після закінчення війни?

Мрію про спокій і мирне життя. Кажуть, щастя — це коли людина чогось чекає, щось робить і когось любить… Так от, я хочу чекати чогось мирного, хочу щось планувати, хочу, щоб нам повернули наше життя. Ми нікому нічого не винні! Просто мрію розповідати в новинах, як відбудовуватиметься наша країна. Ось цього мені хочеться найбільше і якнайшвидше. Хочу, щоб усі наші жінки з дітьми повернулися додому, щоб їм було куди й хотілося повертатися. Але треба набратися терпіння і робити свою справу добре, вперто, зціпивши зуби. До речі, я вже чотири роки не сідала за фортепіано, а тут якось до нас заїхав Вадим Карп’як і розповів, що до війни брав уроки гри на цьому інструменті. Наступного дня ходжу я біля свого піаніно й думаю: люди платять гроші, щоб навчитися, а я вмію, і непогано, так що? І я сіла, виконала свій улюблений «Ноктюрн» Шопена! І тепер щодня сідаю і граю, не знаю, що це за порив такий душевний прилетів, але він точно тільки до добра, до миру. Нашій собачці Норі подобається, підвиває, а може, підспівує, коли звучать високі ноти, і мені так хоч на мить стає спокійніше. А якщо коротко, то тільки про мир і мрію, як і всі українці. Слава Україні!

Рубрики: Інтерв'ю

Залиште ваш коментар