Ведуча програми «Факти» на ICTV разом зі своїми колегами з різних українських телеканалів приєдналася до спільного інформаційного марафону «Єдині новини». І все це — задля оперативного та об’єктивного висвітлення ситуації у нашій країні. Ведучі доносять телеглядачам лише правдиві та перевірені новини! А після важких ефірів, які Юля подекуди веде з бомбосховища, вона поспішає додому, щоб обійняти рідних та близьких і разом з волонтерами долучитися до добрих справ.

Юліє, пригадайте ранок 24 лютого. Яким він був для вас?

Це був мій ефірний тиждень. Уже напередодні в повітрі витало багато тривожних сигналів… Багато розмов навколо «буде війна чи ні?». І в ніч на 24-те так склалося, що мені потрібно було вставати на ранковий ефір. Через тривогу на душі я мало спала. Прокинулася за півгодини до будильника: зазвичай встаю на ефір о 3:30, а цього разу пробудилася о 3-й. В Відкрила стрічку новин, — і все обірвалося всередині. Мої ще спали, а я сіла в машину й поїхала на роботу. По дорозі заїхала на заправку, залила повний бак дизеля. Чисто інтуїтивно…

Безцінний підвал

Ранкові вибухи зустріли вас у дорозі?

Я живу за містом, їхала по Одеській трасі і, коли вже доїжджала до Голосіївського проспекту, то почалися вибухи на лівому березі. Коли проїжджала міст на Дружби народів, мені було видно заграву в небі. Звісно, мене одразу охопив неймовірний страх і паніка! Я почала телефонувати всім рідним, близьким (у мене багато родичів у Києві), щоб збирали речі, бо місто бомблять. Мені одразу подзвонив чоловік, тому що вони теж прокинулися від вибухів. За містом здригалися вікна. Слава Богу, там ніхто ніде не постраждав. Але військову частину біля нас уже бомбили. Ось у такій паніці я доїхала до роботи. На каналі теж була гнітюча атмосфера. Всі розуміли, що це війна. Але ми зібралися докупи, бо розуміли, що потрібно формувати випуск. Наша команда згуртувалася — ні в кого не виникало думки тікати. Ми розуміли, що нам треба вийти в ефір, дати першу інформацію людям, застерегти й заспокоїти.

А згодом у вас не було думки поїхати зі столиці? Як і коли прийняли сміливе рішення залишитися в Києві?

Ми говорили про це вдома. Але сім’єю одразу вирішили, що не будемо нікуди тікати, допоки це буде можливо. Головне — щоб не було загрози життю дитини. Ми тут, на місці, будемо всіма силами намагатися робити все залежне від нас заради перемоги. Ми обговорили цей варіант ще напередодні. Адже так склалося, що у нас уже був оплачений тур — 23-го вночі мали летіти на відпочинок. Але ось ця пересторога зіграла ключову роль. Тоді ж було ще невідомо, введуть воєнний стан чи ні. А чоловік у мене дуже патріотичний, тому для нього було важливо у разі війни залишитися вдома, в рідній Україні. І, відповідно, без чоловіка я теж нікуди не мала наміру їхати. Навіть коли почались активні бойові дії, ми все ж залишилися вдома. Хоча було досить гучно і страшно. Ми в ці гарячі тижні постійно жили в підвалі, і слава Богу, що він у нас був. Виходили тільки помитися, поїсти й переодягнутися. Причому це була справжня розкіш, бо в наше село прилітали бомби. Ракети літали постійно, було багато загиблих…

Як ця жахлива подія позначилась на вас і вашій сім’ї? Розкидала рідних по Україні, чи, може, навіть, по світу?

Ви знаєте, ні. Ми всі (я, моя сестра, батьки) родом із заходу України, з Рівненської області. Нас виховували, що до останнього це наша країна, наш дім. Тому ми боремося й робимо все, щоб у нас був мир і незалежність. Дуже за це вболіваємо! Тому наша родина, навпаки, згуртувалася. Всі приїхали до мене, у дім під Києвом, тому що залишатися в столичній багатоповерхівці досить небезпечно. А у нас усе ж безпечніше, є підвал. І ось так, у перші тижні війни, ми жили великою сім’єю з восьми людей в одній хаті, в одному підвалі й одне одному допомагали. Почали всі разом займатися волонтерством. Готували для тероборони. Збирали гуманітарну допомогу, налагоджували її поставку.

Люди — добрі!

Розкажіть про це детальніше.

Наша волонтерська діяльність почалася з того, що мої земляки, точніше однокласники, з якими я спілкувалася останній раз років 10 тому на зустрічі випускників, запропонували надіслати гуманітарну допомогу, адже на Київщині в той час було досить гаряче. Я, навіть не усвідомлюючи масштабів тієї гуманітарки, кажу: «нехай їде до нас». І, коли під мій паркан прибула чимала «газелька»» з усім на світі (там були й памперси, і засоби гігієни, і крупи, консерви, печиво, ліки), я була вражена. Далі ми почали продумувати логістику. Обдзвонювали з чоловіком знайомих, знаходили виходи, куди можемо це відправити. Знайшли спосіб, як маленькими бусами доставляти все до Білогородки, а вже звідти волонтери доправляли людям, які сиділи по підвалах. Я виставила буквально один-єдиний пост про нашу діяльність — і люди одразу ж почали зв’язуватися з нами, пропонувати допомогу. Зі Львова, з Волині, з Чернівців… Із-за кордону теж багато людей відгукнулося — з Англії, Польщі, Німеччини…

Як і де ви приймали всі ці машини? Це ж величезна кількість гуманітарного вантажу! Потрібне чимале приміщення, напевно…

Ми зрозуміли, що доставляти додому — не варіант. Бо в один гараж ми все не приймемо. Тому в Кагарлику, у Київській області, знайшли великий склад. До нас постійно йшли машини з усім необхідним на той момент людям, які постраждали від московської навали. Спрацювало народне радіо, і ми відправляли гуманітарку за запитами. На Ірпінь — підгузки й дитяче харчування, на Бучу — ліки, на Гостомель — теплий одяг, у Вишгород ми — крупи, консерви. На шпиталь Міноборони спрямовували гуманітарку з Англії, адже ми знали, що у їх поставці є ліки для поранених, прийшло чимало кровоспинних засобів. Також з перших днів ми дізналися, що у нас поряд є сформований добровольчий батальйон. Ми туди передавали каремати, радіостанції, бронежилети… До лав ЗСУ також багато всього відправляли. Наскільки нас об’єднала ця ситуація! Усі люди навколо допомагали одне одному. Волонтерська робота дає неабияку надію й віру у перемогу!

У ритмі марафону

Як війна змінила ваш світогляд? Відбулась переоцінка цінностей?

Ти розумієш, що матеріальне зараз взагалі немає жодної ваги. Жодної цінності! Коли засинаєш ввечері й молишся, просиш Бога, щоб усі дожили до завтра — ось це цінність. А решта — будинки, машини, речі — дріб’язок.

Як змінилася ваше професійне життя? Як зараз проходить підготовка до ефіру?

Якщо раніше ми приділяли увагу деталям, наприклад думали про те, що одягти, то зараз навіть незручно вбиратися в якісь гарні костюми, бо ти бачиш, яка біда кругом твориться. Тобі зараз головне — розказати, донести те, що відбувається з Україною. Тому ми обираємо лише такий одяг, що відповідає ситуації. Все зосереджено на інформації, на її вивіренні, щоб новина була достовірна та якісна. Щоб ми психологічно не розхитували людей. Усім і так важко. Тож треба зберігати баланс та інформувати, але водночас не викликати ще більшу паніку й у чомусь навіть зневіру. Ми націлені лише на перемогу, на те, що українці стовідсотково відстоять себе, свою землю і свою незалежність.

А як витримуєте шалений ритм марафонів? Як це — працювати в бомбосховищі під час сирен?

У перші дні було досить складно. Цунамі новин на інформаційному полі. Ми не розуміли, хто працюватиме, хто є на місці. З багатьма пропадав зв’язок. Люди шукали безпечніших місць. Хтось лишився без домівки, тому змушений був виїхати. У перші дні ми працювали лише з бомбосховищ. Писали там сюжети й підводки, жили, їли, ночували на підлозі. Добре, що я додумалася взяти лижний костюм і мені було хоч трішки тепліше. Але з часом ці бомбосховища під каналом адаптували: занесли обігрівачі, постелили матраци — стало значно зручніше. Але ніхто не думав про дискомфорт. Всі розуміли, що зараз не це першочергове. Зараз потрібно виконувати нашу роботу, залишатися журналістами. Важко буває, тому що ми виходимо в ефір кожні 15 хвилин і часом випуски пишуться в процесі. Ти сидиш в ефірі, з’являється нова інформація, і ти її не завжди встигаєш нормально обробити. Але ми вже адаптувалися й до таких ритмів, і добре фільтруємо й перевіряємо все. Це телебачення країни, яка воює. Така наша реальність.

Тепло на душі

Як справляєтесь зі стресом?

Я собі не дозволяю думати про погане. Вірю, що все буде добре, а інакше й бути не може. Народ настільки сильний! Наше вміння підтримувати, надавати взаємодопомогу, об’єднуватися у критичній ситуації — це щось надреальне! Мене це надихає. Коли я їду й бачу, як люди допомагають одне одному, на душі стає так тепло. Коли бачу, як мої сусіди виносять мало не останню їжу з дому для тероборони, переповнюють такі неймовірні емоції. І я дійсно знаю, що у них це останнє, адже були часи, коли у нас не було хліба й ми боялися вийти десь за котеджне містечко, щоб його придбати, бо поряд бомбили. Але, незважаючи ні на що, ми разом пекли пиріжки й носили їх нашим оборонцям — ось що надихає. Коли прямую до студії — не відчуваю ні втоми, ні суму. Щаслива, що у мене є робота, яку я люблю, що можу спілкуватися з людьми й розповідати їм про те, що є надія, і ми обов’язково переможемо.

Що мрієте зробити одразу після перемоги?

Хочу поїхати до бабусі й міцно-міцно обійняти її. Хочу зустрітися зі всіма рідними… Адже це найвища наша цінність!

Мила Джавеліна!

Які світлі події трапилися з вами за цей час?

Захотілось чогось такого елементарного, людського… Розради. Ми давно хотіли взяти маленьку собачку для дитини. Але зараз такий важкий час — не знаєш, що буде завтра, через годину, за п’ять хвилин. Ти можеш поїхати з дому й усе покинути. Якось до мене зателефонувала знайома заводчиця й каже: «До мене зі всієї Україні зараз звозять покинутих тварин. Є цуцики, яких можна віддавати в добрі руки лише через два-три місяці, тому що вони ще зовсім маленькі. Та чи не могли б ви взяти собачку трохи раніше, бо я боюся, що мені не буде чим її годувати?» І ми ризикнули, взяли це маленьке диво. Ось такий світлий душевний момент.

Яке ім’я дали новому члену сім’ї?

Джавеліна! Попри няшний вигляд і мініатюрний розмір, характер у неї войовничий і повністю відповідає кличці!

Рубрики: Інтерв'ю

Залиште ваш коментар