Автор та актор Студії «Квартал 95» — сьогодні надзвичайно популярний! Його інтернет-ролики з пародіями на важливих персон, а особливо — агресорів, миттєво набирають мільйони переглядів. Окрім цього Юрій, озброївшись гумором, їздить зі своїми товаришами на передову — підіймати настрій та бойовий дух нашим захисникам.

Юро, гумор — це особливий вид зброї, оволодіти якою може далеко не кожен. Але вам це чудово вдається! Як виникла ідея робити пародійні ролики на тих персон, які нині у час війни, у всіх на слуху?

— Гумор – це дійсно особливий вид зброї. У військовий час він необхідний як нашим бійцям, так і всім українцям. Гумором я займаюся вже десь 25 років, тому оволодіти цією зброєю у мене вийшло давно. Головне, не втрачати кваліфікацію.

Ідея робити ролики на цих персон виникла, оскільки вони часто дають приводи для сміху. Більшість «героїв» – російська верхівка влади та самопроголошений президент Білорусі. За цей час я пародіював не лише російських, а й українських політиків та тих, хто став «заспокійливим» для нас. Сподіваюся, що скоро зроблю пародію на Віталія Кіма, вже готую жарти.

Але, в першу чергу, моєї уваги заслуговують наші вороги. Оскільки, чим більше ми їх будемо висміювати, тим менше сили вони матимуть.

Характерні манери

— Як створюєте антураж та образ під кожного героя своїх пародій?

— Багатьох доводилося пародіювати раніше, тому вже є певна підготовка до них. З новими образами важче, але все виходить – достатньо послухати те, що вони говорять, подивитися їх відео, спробувати зрозуміти їх характерну манеру. А враховуючи всю нісенітницю, яку вони говорять з екрану, жарти пишуться дуже легко!

— Як вживаєтесь в роль? Чи вивчаєте заздалегідь поведінку, манери персонажів (може, сотні раз передивляєтесь відео з ними)?

— Заздалегідь вивчати поведінку нових персонажів немає можливості, оскільки не знаєш на кого наступного будеш писати пародію. До прикладу, у мене була пародія на Марію Захаровуспікера міністерства закордонних справ росії. Все відбулося протягом 1-2 днів, тому що вона підняла тему українського борщу, яку потрібно було використовувати, поки вона була актуальною. Дуже хотілося її обсміяти.

Враховуючи, що схожих голосових та зовнішніх даних не було, та й жіночі ролі завжди грати важче, ніж чоловічі, довелося дуже ретельно вивчати її манеру, почитати про неї інформацію, як її позиціонують в ЗМІ, як наших, так і російських. Я знайшов багато цікавих моментів, які потім вийшло обжартувати. І мені здається, все вийшло. Найважче було знайти жіночу сукню. Допомагали сусіди. Спочатку дали гарну джинсову довгу сукню, яку я на себе зміг вдягти лише наполовину. (Сміється.) Найгірше, що і зняти її було неможливо! Оскільки я знаходився в квартирі один, то і про допомогу не було кого попросити. Півгодини довелося із плаття вибиратися.

Та коли знаходяться нові персонажі, особливо, ті, яких ще ніхто не пародіював до цього – це дуже круто.

— Чи є улюблений персонаж?

— Дуже багато. Один з найбільш для мене знайомих та зручних – звичайно, наш президент Володимир Зеленський. Оскільки пародію на нього я вперше зробив ще у 2009 році, коли тільки прийшов працювати до «Кварталу». Я вже тоді придивлявся до характерної його манери, поглядам, голосовим характеристикам. Тоді в 2009 році пародії були не такими затребуваними, але коли Володимир Олександрович став президентом, то я одразу всі свої напрацювання почав застосувати на сцені.

Зараз з’являються нові «герої». Відомий російський пропагандист Соловйов – одна з недавніх пародій, яка на мій погляд вийшла дуже крутою. В коментарях писали, що при перегляді ролика хотілося три рази плюнути в екран, а отже пародія вийшла на 100%! (Посміхається.)

Нові порції сміху

— Кого найважче втілювати?

— Найважче пародіювати тих, у кого немає характерних рис та особливої манери розмовляти. Якихось гачків, за які можна зачепитися та які притаманні персонажу. Важливо для пародиста розгледіти характерні особливості тої людини, яку намагаєшся спародіювати – шепелявість, слова-паразити, розмахування руками, погляд – все, що запам’ятовується. З тих персонажів, яких мені було найважче пародіювати – мер Києва Віталій Кличко. Оскільки я взагалі на нього не схожий, ні зовнішньо, ні тембром голосу. Але з кожною пародією у мене виходить знаходити якісь певні його нотки. Все більше наближаюся до успіху в його пародіюванні. (Посміхається.)

— З першого дубля все записуєте чи ні?

— Дуже рідко виходить записати з першого дубля. Для будь-якої гарної пародії потрібні репетиції. Останнім часом, коли відбувається багато різних подій, постійно доводиться писати нові ролики. А виробляти потрібно хоча б раз у два дні. Я взяв такий темп не дарма, глядач чекає на нову порцію гумору. На репетиції зовсім немає часу, тому доводиться вже перед камерою проганяти текст, спотикаючись на якихось моментах, та забуваючи слова. Звичайно, з першого дубля не виходить записати. Витрачаю по три-чотири години, щоб знайти найкращий. Я завжди намагаюся записувати одним дублем без склейок. Буває, що ролик виходить лише з 50-го разу! Тоді лише встигаю чистити телефон, оскільки він завжди переповнений.

— Що для вас значать мільйонні перегляди ваших роликів в інтернеті?

— Звичайно, для мене це дуже приємно. Це означає, що я свою справу роблю недарма. Якщо люди дивляться, якщо їм подобається, це мене надихає на створення нових роликів. Більшість коментарів позитивні, іноді виникають коментарі тролів та ботів, які можуть образити та написати якусь гидоту. Я не звертаю на це увагу.

Читати коментарі також немає часу, але іноді стараюся дати якийсь зворотній зв’язок. Хоча б відреагувати на якісь цікаві звернення. І що важливо, в цих коментарях я можу знайти нові теми для жартів. Люди часто пишуть, кого вони б хотіли бачити в моїх роликах, про кого варто пожартувати, дають новини – буває, що я навіть не встиг дізнатися про них, а люди вже пишуть в коментарях, що можна обжартувати. Зворотній зв’язок завжди дуже важливий.

Заряд позитиву

— Чи допомагає вам хтось писати жарти, чи вони народжуються самі?

— У Студії «Квартал 95» великий авторський цех, і багато хлопців допомагають писати жарти для роликів. Враховуючи, що частина моїх відео пишеться спеціально для БайрактарNews, або пишу для себе і вони потім потрапляють в програму, то хлопці завжди приходять на допомогу, пропонують свої теми або розписують ідеї, які запропонував я. Так що ми працюємо разом, хоча і знаходимося поки що далеко один від одного. Коли всі жарти приходять від хлопців, я сідаю і на свій смак обираю те, що подобається мені. Оскільки, щоб черговий номер сподобався глядачу, він, у першу чергу, має подобатися мені. Я дуже ретельно все відбираю, щоб отримати задоволення під час запису, тоді й глядач отримає задоволення під час перегляду.

— Зараз ви з «Кварталом» та друзями-музикантами даєте концерти на передовій. Як відчуваєте, що їм це потрібно?

— Ми дали вже близько 40 концертів для захисників та захисниць, для поранених та медиків у госпіталях, а також виступали у Дніпрі для усіх бажаючих в метро. Наразі ми виступаємо невеликим колективом – актори Студії «Квартал 95» та деякі наші друзі-музиканти. Ми не зупиняємося, будемо разом йти до перемоги! Розуміємо, наскільки важливим зараз є ковток свіжого повітря, наскільки важливо зараз піднімати нашим захисникам бойових дух та настрій. Коли ми дивимося у їх очі, бачимо спокій та рішучість, розуміємо, що ми у надійних руках. І намагаємося їх підтримувати будь-яким способом, робити все можливе, що у нашій силі. Доки ми можемо жартувати та ділитися з ними емоціями, доки їм це буде потрібно, ми будемо завжди поруч.

— Як вас приймають?

— Приймають нас завжди добре. Наразі ми виступаємо перед військовими, які знаходяться постійно в небезпеці, — це люди, які стоять на захисті наших кордонів та наших громадян. І я розумію, що наш приїзд для них дуже важливий. Це означає, що про них знають, пам’ятають, їх приїжджають підтримувати. Вони зустрічають нас з посмішками, отримують заряд позитивного настрою, і тут же повертають цей заряд нам.

Які жарти захисникам подобаються найбільше?

— Звичайно, зараз ми жартуємо на військові теми. Але це саме те, що зачіпає кожного з нас в такий непростий час. Той гумор, який найбільше сприймається всіма українцями. Ми спілкуємося, розповідаємо анекдоти, згадуємо історії з уже воєнного життя. Розуміємо, що зараз потрібно жартувати лише на актуальні теми. За більше, ніж два місяці війни таких тем у кожного з нас назбиралося дуже багато.

— Як реагують?

— Звичайно, приємна реакція. Стоячи на сцені, круто бачити посмішки захисників та захисниць. Дуже багато, хто знімає на телефони, фотографується та обіймається після виступів. Просять передати привіти та поговорити з їх мамами, дружинами, рідними по телефону. Після концертів нам кажуть: «Ми зараз ще більше ракет зіб’ємо». Тому ми і не можемо зупинитися, оскільки бачимо таку реакцію. Ті, хто говорять, що жарти або пісні не на часі, ніколи не виступали перед хлопцями та дівчатами на передовій, та не дивилися у їх очі.

Сім’я гумористів

— Коли і чому ви вирішили стати гумористом?

— З дитинства пішло. Ще в три роки у дитячому садочку я дуже активно себе проявляв та завжди веселив вихователів. Вони казали, що росте майбутній артист, як мені пізніше розповідала мама.

З гумором у мене пов’язана вся сімя. У мами гарне почуття гумору, у тата теж. Він дуже любить розповідати анекдоти, а потім ще й пояснює їх, що виходить ще смішніше.

Коли прийшов навчатися до університету, зрозумів, що студентське навчальне життя мені хочеться розбавити чимось цікавим – справою, яка буде приносити мені задоволення. Тому як тільки опинився у стінах університету, одразу пішов до театру естрадних мініатюр. І залишився там на довгі роки.

— Чи вплинуло на це те, що ви родом із Одещини?

— Вважаю, що це дуже вплинуло на моє становлення як гумориста. Дуже люблю це місто, я прожив там багато років. Я знав, що буду вступати до університету саме в Одесі.

Мені завжди подобався одеський гумор, у ньому присутні нотки інтелігентності, південний колорит, а багатонаціональність цього міста визначає тенденцію гумору. На мій погляд, не дарма Одесу називають столицею гумору. Це і класика, і андеграунд – там переплітається все, що завгодно. Величезна кількість гумористів, яких подарувало це місто, тому доказ.

— У студентські роки ви грали в КВК у складі команди «Флібустьєри» Одеського національного морського університету. Чому вибрали для навчання саме цей вуз? Як потрапили до команди КВК?

— Легендарна команда «Флібустьєри», як ми її називали, це була моя перша та найулюбленіша команда, тому що залишилося дуже багато друзів по команді, з якими ми досі зустрічаємося. Дуже радий, що потрапив саме туди, опинившись у стінах Одеського національного морського університету. Цей вуз я обрав, оскільки там був факультет морського права, а я десь з 8-9 класу вирішив, що хочу навчатися на юриста.

На першому курсі намагався лише навчатися, а потім зрозумів, що хочеться чогось для душі, а не тільки для розуму. Тому мої однокурсниці привели мене в студентський клуб, де йшла підготовка до фестивалю КВК. Я із задоволенням пішов. Пам’ятаю свій перший виступ. У мене був один жарт, з яким я виходив. Навіть трохи ображався, чому мені дали так мало слів. Звичайно, мене це трохи засмучувало, але цей жарт виявився найсмішнішим з усього нашого виступу, хоча весь номер був класним. Тоді я зрозумів: краще менше, але краще.

Високоосвічений одесит

— У вас дві вищі освіти. Як вони вам пригодилися у житті?

— Я закінчив факультет морського права і залишившись працювати на кафедрі митного контролю, отримав другу освіту на заочному відділенні – управління морським транспортом. Ні дня не працював по жодній з цих спеціальностей, тому що вже повністю заглибився у творче життя. Я собі намалював бізнес-план на декілька років, і хотів займатися лише гумором. Мабуть, у творчості досягнув більшого, ніж міг би у морському праві. До того ж, я врятував нашу українську юриспруденцію від своєї присутності в ній. (Сміється.)

Вища освіта завжди у нагоді в житті, незважаючи, що я не працюю за цими спеціальностями. Ми вивчали не тільки право, а й багато технічних та гуманітарних предметів. Так що все це може стати у нагоді. І саме в цьому університеті я зустрів багатьох людей, з якими ми й досі спілкуємося. Так що я вважаю, що вища освіта – це квиток у доросле життя.

— Ви довгий час прожили в Одесі. Як так склалося, що ви переїхали до Києва?

— Я прожив в Одесі 12 років і дуже до цього міста звик. Часто приїжджаю до Одеси. Але мені здається, людям творчих професій рано чи пізно потрібно рухатися та переїжджати туди, де більше можливостей розвиватися. Одеса дає дуже класний старт. Але потрібно йти далі. З дуетом «Брати Шумахери» ми вже дуже часто приїжджали до Києва за рік до остаточного переїзду, брали учать у зйомках програми «Бійцівський клуб», яку виробляла Студія «Квартал 95». Тоді нас помітили, запропонували виступити у «Вечірньому Кварталі». Це був жовтень 2008 року. Виступили круто, глядачам сподобалося і нам запропонували переїхати, писати жарти для Студії та виступати на сцені.

Вірні друзі

— Гумор допомагає вам в житті? Чи, може, деколи й заважає?

— Завжди допомагає. Мені здається, людям, які йдуть з гумором та посмішкою по життю, набагато легше живеться. Багато проблем можна вирішити, якщо на них дивитися з гумором. Це наші ліки. Добре, що у нас є сили сміятися та жартувати. Нація, яка у такий важкий час зберігає можливість жартувати та сміятися, непереможна.

— На кого завжди можете покластися? Чи є у вас така людина?

— Звичайно. Сімя, рідні, близькі, а також друзі. Я неймовірно пишаюся тим, що у мене є такі друзі! Їх не так багато. Знайомих дуже багато, але друзі – це ті, кому ти можеш зателефонувати у будь-який час і поділитися будь-чим, люди, у яких завжди легко можна попросити про допомогу і так само допомогти їм.

— Здається, що у багатьох під час війни відбулося переосмислення життя. У тому числі, романтичного. Дехто вирішив розлучитися, а дехто навпаки – одружується під час війни. Як у вас?

— Дійсно під час війни відбуваються різні переоцінки. Боляче, коли люди розходяться, але на те у них є свої причини. Та звичайно, приємно, коли ми бачимо, що з’являються нові союзи. Коли люди навіть під час війни створюють сім’ї, народжують дітей – це означає, що любов живе в серцях наших громадян завжди.

Вірю, що у моєму житті ще зустрінеться людина, яку я покохаю. Я не втрачаю надію. І тоді в нашій країні з’явиться ще одна сімя.

Будівництво майбутнього

— Як боретесь зі стресом?

— Немає часу стресувати! Іноді виникають легкі депресивні настрої, але є багато способів їх подолати. По-перше, можна зайнятися роботою чи улюбленою справою — а для мене це одне й те ж. У мене є хобі, хоча зараз на них не вистачає часу. Але, коли на серці неспокійно, я намагаюся себе чимось зайняти. Ще можна почитати класну книжку, або подивитися цікаву програму, фільм, зателефонувати друзям та близьким, пожартувати та посміятися. Це те, чим мені доводиться займатися кожного дня, тому, можливо, я й не помічаю, чи зявляється стрес у моєму житті.

— Що найперше зробите, коли закінчиться війна?

— Мабуть, сяду в автомобіль і поїду до всіх людей, які мені близькі. Вони є і в Києві, і в Одесі, і в інших містах. Думаю, це будуть зустрічі з людьми, за яких я хвилююся і кого хочу бачити.

Звичайно, багато доведеться працювати. Влаштуємо величезний благодійний концерт «Кварталу», та продовжимо давати концерти по усій країні. Будемо всі разом відбудовувати Україну!

Кораблі-кораблики

— Розкажіть про своє хобі — збирання моделей кораблів. У вас велика колекція? Чи є особливі екземпляри?

— Це хобі з’явилося років з 7. Мій батько моряк, і він мені прищепив цю любов до кораблів та парусників, до картин на морську тематику. Пам’ятаю, зимовими вечорами дивився як тато збирав моделі. Потім він дав мені креслення, і я зробив перший кораблик, він навіть десь і зараз лежить у батьків. Навіть записався тоді у судно-модельний кружок, приходив дуже натхненний.

З приводу моєї колекції, у мене зараз є голландський парусник «Принц Вільям», буремний корабель «Баунті» та ще якийсь старовинний галеон – найменша та найскладніша модель. У цього парусника навіть немає назви, просто побачив подібний у книзі і робив на свій смак як мені подобалося, використовуючи з інших креслень та кораблів. У мене декілька незакінчених моделей, немає можливості поки продовжити. Та думаю на пенсії займуся цим вже суттєвіше. (Посміхається.)

А ось у тата набагато більше успіхів у цьому. За три роки він побудував неймовірно гарний парусник – флагман британського флоту адмірала Нельсона корабель «Вікторі». Це корабель, на якому знаходився Нельсон під час Трафальгарської битви, у якій Великобританія перемогла франко-іспанську ескадру.

Великому роду — нема переводу!

— Звідки у вас таке чудове прізвище — Великий?

— Я цікавився цим питанням. Батьки сказали, що це українське прізвище. У нашому роді українське коріння. Так що російською я був би «Большой», а не Великий. Пам’ятаю лише дідуся – маминого тата. Він був офіцером, військовим прокурором. Можливо, тому і я обрав для себе юридичну спеціальність. А мамин дідусь чи прадідусь, до речі, грав в імператорському театрі. Ось такий рід Великих. При наступній зустрічі з батьками потрібно буде розпитати детальніше або навіть зробити генеалогічне дерево!

Рубрики: Інтерв'ю

Залиште ваш коментар