Багатодітний батько й телеведучий зараз перебуває з сім’єю у Франції, де старші донечки, Аліса та Лоліта, продовжують навчання у місцевій школі, а Анатолій з дружиною Юлою няньчать крихітного Ніла. Попри клопоти, голова великої родини продовжує професійну діяльність — проводить он-лайн прямі ефіри на каналі «Україна» у програмі «Ранок з Україною».

— Анатолію, зараз найпопулярнішою темою є прогнозування подальших подій в Україні. Як, на вашу думку, розвиватиметься ситуація?

— Будуть важкі бої. Наші наступатимуть і переходитимуть до контрнаступу, звільняючи міста і села. Інших варіантів я не розглядаю. Україна переможе в цій війні, це зрозуміло цілому світу. Сподіваюся, що невдовзі почнемо відбудовувати міста й лікувати душі людей, постраждалих у цій війні.

— Усі ми знаємо, що висвітлення воєнних подій в Україні відрізняється по різні боки кордону. Що кажуть безпосередньо у Франції? Чим саме, на ваш погляд, відрізняються французькі новини від українських?

— У Франції багато новин на різноманітну тематику, але події в Україні — на першому місці. Позиція французів — одностайна підтримка України, бо вони знають про воєнні злочини росіян, знають про Бучу і Маріуполь. У французів щодо цього немає жодних напівтонів.

— Чи відчувається обурення французів стосовно подорожчання деяких товарів, викликаних глобальною кризою через війну в Україні?

— Припускаю, що такі думки є, але я особисто подібного не чув. Французи усвідомлюють, що подорожчання пального й газу — це ціна військової агресії росії проти України. Вони розуміють, що на поступки йти не можна, бо мають гіркий досвід. На початку Другої світової війни у Франції дехто думав, що з Гітлером можна домовитися. Французи історію не забувають. Вони готові затягнути паски, щоб побороти це світове зло.

— Еммануель Макрон переміг на нещодавніх президентських виборах. Що кажуть французи, з якими ви спілкуєтеся, щодо його обрання на другий термін? Які сподівання вони пов’язують з цим?

— У багатьох французів ставлення до Макрона неоднозначне. Попри це, більшість була стурбована, аби не перемогла Марін Ле Пен, яка публічно визнає анексію Криму.

— Після перетину кордону ви відновили свою участь у ефірах каналу «Україна». Як винайшли саме такий формат участі в програмі і які труднощі з цим були пов’язані?

— Спочатку «Ранок з Україною» виходив тричі на тиждень, тепер — щодня. Принаймні вести ефір зі студії поки немає змоги. Тому що з неї виходить єдиний всеукраїнський марафон. Але щойно це стане можливим, я туди повернуся.

— Як готуєтеся до ефірів, як і де шукаєте у віддаленому режимі теми та ідеї, щоб вони певною мірою були оригінальними й новими для глядачів?

— Ввечері, напередодні ефіру, ми спілкуємося в зумі з редакторською групою, обговорюємо цікаві теми та ідеї. До нас долучаються колеги, які роблять гарні сюжети. Це Григорій Герман з військовими оглядами, Олександр Дроф з оригінальними мемами, Слава Дьомін зі Львова робить новини. Також до нас приходять зірки… Завдяки цим складовим програма виходить насиченою й цікавою, але по-домашньому затишною.

— Ви казали, що в період евакуації тримали у своїй кишені журналістське посвідчення. Думали про інтегрування у місцеві ЗМІ, є реальна можливість українському журналістові стати частиною якогось європейського медіа?

— Хіба що у статусі гостя розповісти, що відбувається в Україні. Я не бачу себе у французьких ЗМІ, я — український журналіст. У місцевих фахівців достатньо інформації, вони висвітлюють мітинги, які тут відбуваються. Вони можуть взяти коментар. Не виключаю, якби я був франкомовною людиною, мені було б легше інтегруватися у місцеві медіа.

— Ви продовжуєте робити актуальні випуски на ютуб-каналі «Зе Интервьюер». З ким мрієте поспілкуватися, поки ваш майбутній співрозмовник з якихось причин є недоступним?

— Я змінив формат і тепер розповідаю про військові злочини росії, колаборантів-зрадників і наших героїв. Записую інтерв’ю онлайн. Домовлявся декілька разів з Андрієм Хливнюком, але він пересувається Україною і не має часу. Тому вирішили поспілкуватися вже після війни. Ще записав інтерв’ю з дуже відомим в Україні чоловіком, справжньою зіркою, але воно не вийшло, бо він воює, і багато інформації, що пролунала, вважаю, зарано поки публікувати.

— Як ваші доньки сприймають вимушену імміграцію? Як ви їм пояснювали необхідність і причини таких кроків?

— Вони чудово розуміють, що відбувається в нашій країні, чому ми перебуваємо тут, і вірять, що невдовзі вся родина повернеться додому. Вони тут ходять у школу, співають українські пісні й розповідають одноліткам про події в Україні. Виходить, що вони також є бійцями медійного фронту.

— Розкажіть про асиміляцію дітей у французьку спільноту однолітків? У них з’явилися місцеві друзі?

— Так, друзі з’явилися. Сусідська дівчинка Емілі та хлопчик Бенджамін, а ще товаришують з однокласниками. Коли дівчата пішли у школу, діти їх підтримували, щось дарували. Завдяки тому, що в Україні Аліса й Лоліта навчалися у французький школі, їм тут навіть комфортніше, ніж нам з Юлою, бо вони знають французьку.

— Як відбувається навчання дочок у французький школі? Як батьки задіяні в цьому процесі?

— Батьки ніяк не задіяні, але спершу у нас була екскурсія по школі, директорка показала нам навчальний заклад. До речі, на території заборонено робити фото та знімати відео, навіть власних дітей, бо в кадр можуть потрапити інші учні. Тому в нас нема жодної фотографії зі школи. Алісу й Лоліту на навчання відводить дружина, бо вранці в мене ефір. А забираю дівчат уже я, о пів на четверту дня.

— У чому різниця між навчанням у Франції та в Києві? Які плюси й мінуси бачите?

— Змалечку наші діти навчалися у французькій школі в Києві, де працюють аналогічні системи підготовки. Саме тому ми й переїхали до Франції, бо наша київська школа запропонувала продовжити навчання саме тут. Тому у Франції діти потрапили у звичне середовище. Єдина відмінність — французької мови тут 99 відсотків. До речі, в Алісиному класі навчаються три однокласники з Києва.

— Які враження у доньок від школи та спілкування з однолітками?

— Наші дівчатка космополітичні, дружелюбні, тому з ними всі спілкуються й товаришують. У перші дні перебування тут однокласники приносили їм записочки зі словами підтримки. Деякі навіть були написані українською. Це мало дуже милий і зворушливий вигляд.

— Доньки спілкуються зі своїми київськими друзями? Напевно, деякі з них теж перебувають в інших країнах?

— Так, їхні друзі Толя та Маша зараз у Німеччині, Віка з Кирилом — у США, Єва в Києві. З усіма вони підтримують зв’язок. У них є спільна он-лайн-гра, де вони з’являються як герої і спілкуються в певних ситуаціях. Відправляють одне одному листи. Нещодавно дівчата відправили невелику посилку Толіку до Німеччини. Це коштувало 5 євро. Діти будують багато спільних планів що до повернення в Україну.

— Розкажіть про людей, які надали дах над головою вашій родині? Хто вони й чому вирішили надавати допомогу українцям?

— Це чудова французька родина — анестезіолог Сабіна і скульптор Бертран. Вони виховані, освічені й інтелігентні. Вони придбали більший будинок, а цей на деякий час передали для потреб українських переселенців. Ці люди дуже багато знають про Україну, хвилюються за наших співвітчизників. Ми вже пригощали їх українським борщем, голубцями й дерунами. Бертран і Сабіна дуже люблять одне одного. Нещодавно вони їздили в романтичну подорож до Амстердама.

— Чим вам подобається місто, де ви перебуваєте? Може, чимось нагадує рідний Кривий Ріг?

— Це не індустріальне місто, тому на Кривий Ріг не схоже. Воно розташоване у провінції Прованс. У цьому маленькому містечку знайшли прихисток 120 сімей з України. Тут всюди українськи прапори, і перші дні ми перебували у приємному шоці. Багато що тут свідчить про те, що Франція солідарна з Україною.

— Існує багато міфів про перебування українців за кордоном. Які з них можете спростувати, спираючись на власний досвід?

— Українців, що погано поводяться, я не зустрічав. У нас є група для українських сімей, що тут перебувають. Ми спілкуємося та радимо один одному, як краще поводитися в тій чи іншій ситуації, щоб не образити французів. Тому тут українці дуже охайні, виховані та чемні. Намагаються інтегруватися в місцеву культуру, усіма способами стараються віддячити французам за їхню гостинність.

— Кажуть, що французька бюрократія жахливіша за українську — це так? Скільки ви оформлювали документи і з якими проявами бюрократії зіштовхнулися?

— Так, французька бюрократія присутня. Деякі процеси тягнулися дуже довго. Але місцеві кажуть, що для нас певні процеси відбувалися у прискореному темпі. Оформлення наших документів тривало три тижні, медичну страховку чекали понад місяць, але ті самі процедури для самих французів тривали б значно довше.

— У Франції відбувається багато заходів на підтримку України та українців — брали в них участь?

— У Каннах біля фестивального палацу, де зазвичай багато туристів, Юла з трьома дітьми влаштували одиночний пікет. На якому виступили з гаслом «путін вбиває наших дітей». Також діти ходять на місцеві мітинги, виготовляють різні вироби. Недавно продавали солодку вату, а гроші я їм допомагав відправити на ЗСУ. Це невеликі суми, але головне, що вони відчувають свій внесок в перемогу. Ще напередодні Великодня розфарбовували яйця, робили паски та продавали їх французам, а вилучені кошти передавали на потреби українських військових.

— Які зустрічі із співвітчизниками на чужині справили на вас незабутні враження?

— Зустрічей іноді буває дуже багато. Інколи мене впізнають, ми вітаємось й обіймаємося. Спілкуємося, і, головне, у всіх є бажання якнайшвидше повернутися додому. Ще не зустрічав жодної людини, яка мріє після війни залишитися у Франції чи Європі.

— Усі ми чекаємо на нашу перемогу, яким ви бичите цей день?

—Цього найщасливішого для кожного українця дня ми будемо нескінченно обійматися й цілуватися.

Рубрики: Інтерв'ю ТБ

Залиште ваш коментар