Go_A Band після запального виступу на Євробаченні-2021 сміливо можна вважати музичним символом минулого року. Тепер, у важкі для нашої держави часи, музиканти продовжують високо нести прапор України, виступаючи на різноманітних майданчиках, фестивалях і визначних подіях.

— Катю, напевно, ви чимало думали про ранок 24 лютого і багато разів розповідали про початок того дня. І, мабуть, як і у більшості українців, у вас багато питань залишилося без відповідей. Чи були у вас такі питання? Зараз, із понад трьохмісячної відстані, ви знайшли всі відповіді?

— Я прокинулася близько п’ятої ранку. Пам’ятаю, було тихо як ніколи… А потім у цій тиші я почула перші вибухи. Я була з тих, хто до останнього не вірив у те, що війна перейде в таку фазу, тому принципово не збирала тривожну валізу. Моя помічниця була у Василькові й почала присилати мені голосові. Сказала спускатися вниз і відходити подалі від високих будинків. Вона з мамою і сестрою в цей момент вже бігла подалі від військової частини, бо жила неподалік.

Я спокійно одягнулася, взяла готівку, документи, кота, залишки його корму, і пішла. Довго сиділа біля будинку і спостерігала, як сусіди швидко виносять валізи й виїжджають. У небі над головою пролетіла ракета. Перші дні війни провела в підземному паркінгу. Потім мене вивезли в Черкаську область. Спочатку планували їхати у Ворзель, але не встигли. Підірвали міст.

Увесь час я була дуже спокійна, усвідомлювала, що тепер не буде, як раніше, і готувалася до нового досвіду.

— Пам’ятаєте перші думки, які були у вас 24 лютого?

— Все було нереальним. Наче сон.

Напередодні я почувалася виснаженою. Було багато роботи, підготовка до релізів, зйомка кліпу, купа ділових зустрічей, треба було зробити віджеїнг для нашого виступу на Нацвідборі в Ісландії, пошити костюми. Я відчувала, що дуже стомилась і що мені складно вирішувати все це наодинці. Злилася, що поміж усіх цих справ не можу знайти час на те, про що давно мріяла: записатися на танці й закритися на студії, щоб написати нові пісні. До того ж мені потрібно було посилено займатися англійською, адже я мала сидіти в журі в Ісландії. А потім одна мить — і все це втратило усілякий сенс.

Краків, фото Alexandra Aim

— Із зрозумілих причин ваш тур Європою в лютому перервався і його було перенесено на осінь. Крім дат, чи набув якихось змін цей тур за змістом? Додалося майданчиків? Виросла аудиторія завдяки більшим залам? Чи з’явилися нові міста йкраїни, де відбудуться ваші виступи? 

— Багато чого ми скасували, щось перенесли, Я точно знала, що найближчим часом не співатиму.  Було дуже багато пропозицій із-за кордону, але я відмовлялася, бо вважала, що не маю морального права виходити на сцену в момент, коли в моїй країні помирають люди. Вперше я погодилася взяти участь у марафоні Save Ukraine, але за умови, що зніму відео в Смілі й покажу роботу жінок-волонтерів, які щодня допомагають тримати тил, бо, на мою думку, це мало більше сенсу, ніж співати десь на сцені в Польщі в красивій сукні.

Потім були виступи для солдатів у Києві. Під час одного з них подзвонили з Італії й попросили виступити перед головним матчем Серії А в Турині. Мій менеджер переконав мене, що я маю це зробити, адже це важлива подія, і це шанс привернути до України увагу багатомільйонної футбольної спільноти.

Зараз ми повертаємося до виступів, адже я зрозуміла, що українська музика й наш прапор на сценах найбільших європейських фестивалів — це маніфест і ще одна можливість говорити про Україну й закликати світ підтримати нас.

— Цієї весни вам вдалося виступити на декількох фестивалях у Європі – у Польщі, Чехії, Нідерландах… Для спільноти усі вони були об’єднані однією червоною стрічкою. А чим особисто для вас відрізнялися виступи на цих майданчиках? Чи помітили ви різницю між глядачами цих країн?

— Ще до війни ми відчували шалену підтримку європейської публіки й раділи, коли бачили, як вони піднімають наш прапор і намагаються підспівувати українською мовою. Зараз прапорів стало ще більше. Кожен концерт — унікальний, адже під час наших виступів ми взаємодіємо з публікою й робимо все, щоб люди почувалися частиною перформансу. Ми обіймаємося, танцюємо, співаємо разом. Мені важливо, аби люди відчули себе живими, вільними і щасливими. Один організатор з Литви ділився враженнями й казав, що за всі роки роботи він уперше бачить, що досить інтровертні литовці обіймаються на концерті й так сильно виражають емоції. Коли натовп із 1500 людей синхронно починає повторювати рухи і співати — це магія.

фото Olga Zitch

— Багато футбольних вболівальників познайомилися з вами після вашого виконання Imagine Джона Леннона перед футбольним матчем. Як ви взагалі ставитеся до виступу на подібних заходах або на майданчиках, які не облаштовані для музичних подій?

— Це ризик, адже зазвичай такий досвід закінчувався стресом і жодного разу не пройшов без технічних проблем.

Але в Турині я була приємно здивована професійністю команди, яка за все відповідала. Якоїсь миті величезний стадіон, ущент заповнений вболівальниками, почав співати разом з нами — і це відчуття не передати словами. Було дуже емоційно і зворушливо.

— Чи залишалися ви на стадіоні після виступів, щоб переглянути саму гру?

— Так, нас провели у VIP-зону, і я змогла вперше в житті побачити, як грає «Ювентус», не з екрана, а в самому центрі подій.

До речі, ввечері перед війною я якраз дивилася їхню гру вдома в Києві перед ноутбуком.

— Яке ваше ставлення до спорту загалом і зокрема до футболу? Чи є спорт у вашому повсякденному житті?

— У дитинстві мені подобався біатлон, потім баскетбол, згодом футбол. Я ніколи не займалася спортом професійно, але в моєму житті був скейт, шейпінг, пінг-понг, зараз практикую йогу, перед війною встигла навіть походити у тренажерний зал.

фото Olga Zitch

— Чи помітили ви за останні два місяці збільшення кількості шанувальників у соцмережах?

— Все стабільно. Аудиторія збільшилася десь на тисячу. Багато фанів з росії відписалися після моїх постів і сторіз. Найбільш агресивних я заблокувала.

— Ви кажете, що не нехтуєте нагодою поспілкуватися з незнайомими людьми та дізнатися їхні історії. Чия розповідь збентежила вас найбільше?

— Складно вибрати. Зараз згадала одразу декілька людей, але не думаю, що ці історії варто розповідати іншим. Це особисте.

— Про що найчастіше запитують вас люди, які впізнають?

— Питають, чи це правда я. (Сміється). Багато хто дивується, коли зустрічає мене десь на вулиці чи в метро. Але найбільше дивуються ті, хто підходить до мене в рок-клубах. Спочатку я не могла звикнути й дивувалася, що не так і чому люди так реагують. Потім зрозуміла, що, напевно, для них я — людина з телевізора, а я ж себе сприймаю так, як і раніше, і веду доволі скромний спосіб життя.

— У березні з’явився ваш новий трек «Калина». Поділіться історією його створення: коли виникла ідея, як її втілювали?

— Дуже складно описати історію створення, хоча те, що лишається за кадром, часто має для мене більше значення, ніж готовий результат. Там багато моїх особистих сенсів, і це одна з пісень, які я називаю «пісня переродження».

Це той випадок, коли не ти пишеш пісню, а вона сама приходить і не дає спокою, поки ти її не реалізуєш. З «Шумом» було так само.

— Чи вдавалося за кордоном працювати над студійними треками? Як триває робота зараз над новим матеріалом?

— Це одна з причин, чому я повернулася в Україну за першої ж нагоди. Майже місяць провела в постійних переїздах. У такому ритмі з’являлися ідеї, але без доступу до студії вони так і лишаються ідеями. Зараз у мене є можливість жити в Мілані, але немає змоги писати там музику, а без неї все навколо втрачає сенс.

— Чи може так статися, що ви частіше тішитимете шанувальників новими релізами?

— Дуже сподіваюся, що новий підхід до роботи дозволить втілити всі задуми — і тоді дійсно релізів стане більше. І не тільки від Go_A.

Маю на меті запустити один дуже цікавий проект і сподіваюся, що в мене вистачить на це сил і терпіння.

— Як щодо нового матеріалу? Чи є зараз сенс мислити критеріями альбомів?

— У нас є контракт зі світовим лейблом, і ми маємо його виконувати. Альбом з’явиться тоді, коли ми зрозуміємо, що час настав.

фото Olga Zitch

— Життя змінилося, а чи помітили ви зміни стосовного своєї творчості? За цих жахливих обставин чи не опинилися ви у творчому глухому куті, коли не хотілося ані розмовляти, ані співати?

— Коли мені важко, я, навпаки, намагаюся не лишатися на самоті. Це дуже ризиковано.

У нашого народу на кожну ситуацію була пісня. І це не просто так. Люди, мабуть, не усвідомлюють сили, яку вона має.

Іноді, навпаки, треба виспівати весь біль — і тоді стає значно легше. Творчість завжди допомагала мені звільнитися від важких думок і подивитися на все з іншого боку.

Але все ж таки прийшло розуміння, що зараз не варто видавати сумні пісні. Нам і так важко. Сьогодні всім потрібна мотивація й надія.

— Чи охоплювала вас зневіра, опустошення? Як довго особисто у вас тягнувся стан, коли опустилися руки й нічого не хотілося робити?

— Звісно, було. Перед Євробаченням. У момент, коли належало за три дні переписати пісню. Мені потрібна була підтримка, бо я почувалась максимально спустошеною. Але знайшлася людина, яка мене витягла.

Взагалі я тільки недавно навчилася контролювати свій емоційний стан і вчасно реагувати на перші ознаки спустошеності. Війна теж багато чого змінила.

— Вдалося знайти для себе, як саме боротися з депресією, як діяти, аби не зірватися у безодню емоційного хаосу?

— Так. Для того щоб щось подолати, треба спочатку це усвідомити. Слід знайти причину, а не боротися з наслідками. Але це вимагає чесності з собою. Не кожен ризикне.

— Ви за кордоном стикалися зі складнощами в побуті?

— Так, відбулися певні зміни в побуті, але мої «складнощі» — ніщо порівняно з тим, що пережили люди в окупації, і тим, як вони зараз живуть у центрах для біженців.

Не думаю, що буде доречним скаржитися. Так, довелося згадати, як топити пічку, жити без комунікацій у будинку і прати руками, але є люди, яким набагато важче.

Пам’ятаю, як уперше прокинулася вночі у Кракові від того, що наснилися сирени й вибухи. За півтора місяця ці звуки вже стали настільки звичними, що це наче звук стрілки годинника — перестаєш помічати.

Зараз я в Україні, не живу за кордоном. Виїжджаю туди тільки на виступи.

— Де ви мешкали в Італії?

— Італійська спілка авторів SIAE після виступу на стадіоні в Турині запропонували мені пожити в Мілані. У мене є можливість лишатися в їхніх апартаментах у моменти, коли є паузи в декілька днів, щоб не повертатися в Україну, бо зараз дуже складна ситуація з транспортом і перетином кордону.

— Подорожуючи Європою, ви помічаєте в різних країнах якесь особливе ставлення до війни в Україні?

— Так. Скрізь реагують по-різному, але підтримка — шалена. Скрізь, де я була, все в жовто-блакитних прапорах. Люди дають прихисток українцям і допомагають хто як може.

— З ким із музикантів ви познайомилися за останні два місяці і чи виникла ідея про спільну творчість? Чи, може, із кимось склалися суто дружні стосунки?

— Так, на концертах часто перетинаємося. Але, мені здається, дружба серед артистів — це досить умовне поняття.

— Багато тих, хто за кордоном, кажуть про особисті відчуття, які прокидаються вдалині від батьківщини. Які відчуття здебільшого переповнюють вас за кордоном?

— Можу сказати, що далі від України, то гостріше реагуєш на новини. У Києві я спокійно засинала під вибухи, а в Мілані щойно тільки розплющуєш зранку очі, одразу вмикаєш телефон і читаєш новини.

Залиште ваш коментар