Продюсер 1+1 медіа та ведучий програми «Загублений світ» на каналі 2+2 понад 15 років працював репортером у найнебезпечніших точках світу. З початку війни в Україні він одним із перших приєднався до команди загальнонаціонального інформаційного телемарафону, розповідаючи українцям правду про події.

Максиме, яким запам’ятали 24 лютого?

— Рано-вранці ми з родиною прокинулись, почувши вибухи, і вже не лягали. Годин вісім намагався доїхати до роботи — але марно. А ввечері ми зрозуміли, що окупанти захопили Чорнобильську атомну електростанцію, і танки рашистів сунуть на Київ просто через наше село. Ми нікуди не планували виїжджати, тому з дружиною дуже складно, зі сльозами приймали рішення, що родину треба вивозити в безпечне місце. Взяли дітей, батька, заїхали за нянею, сином товариша, запхали собаку і з початком комендантської години рушили з Києва. Через 6-10 годин, як ми виїхали, на околицях нашого села розпочались бої. А ми тільки до Житомира їхали 10 годин! Я тоді вперше побачив, що таке колона біженців, величезний натовп, каравани машин, які зі швидкістю пішохода сунуть в один бік, із сірими обличчями водіїв. Дорога до кордону тривала без упину 28 годин, тільки ноги виходили розім’яти. Встановив свій новий рекорд — рівно 50 годин без сну.

Вертаючись додому, ви вже знали, що будете працювати в студії та розповідати українцям про війну, яку розв’язала росія?

— Коли я довіз родину до кордону, відразу зателефонував керівництву. Було зрозуміло, що моя стандартна робота зупинилась, тому дзвонив запитати, де я можу бути корисним. Де мій досвід і знання стануть у пригоді. Мені сказали: запускаємо ще одну новинну студію для великого марафону. «Приїзди, там рук не вистачає». Дорогою підхопив товариша, спецкора ТСН Станіслава Ясинського, і ми рвонули.

Максим Сухенко та Наталія Мосейчук

Якими були перші дні, яка атмосфера була у ньюзрумі?

— У перші дні людей у новій студії було зовсім мало: пара продюсерів, декілька журналістів, один-два редактори, троє ведучих і я. Було зрозуміло, що Марічка Падалко та Руслан Сенічкін, які добре одне одного знають по ранковому мовленню, вестимуть ефіри разом. Тож Наталія Мосейчук сказала мені: давай працювати в парі. Я подумав — круто, але щоб утримати такий рівень, схоже, мені доведеться добряче гарувати. Але тоді ніхто не зважав на те, що нас мало, а роботи багато. Адреналін зашкалював, хотілося швидше братися до справи й робити, що можеш.

Ви вже багато років є ведучим «Загубленого світу». Як швидко вдалося переключитися на новини у прямому ефірі?

— Я не працював у прямому ефірі з 2006-го, 16 рочків уже. Але приєднатися до телемарафону було нескладно, хоч на початку й нервувався. У нас ультрапрофесійна команда, яка працює чітко, як годинник, і в мене надзвичайно сильна партнерка — Наталія Мосейчук. Скажу так: мабуть, одна з найкращих у країні у прямоефірному мовленні. Відновлюю свої навички, підглядаючи у неї. Допомагає те, що війна для мене тема знайома.

Ви маєте на увазі свій репортерський досвід із гарячих точок?

— Я понад 10 років працював воєнкором у зонах миротворчих місій — Ірак, Кувейт, Південний Ліван, Йорданія, Косово, Ліберія, Сьєрра-Леоне. Цей досвід допомагає мені краще розуміти, що зараз відбувається в Україні. Я непогано орієнтуюся в техніці, умовах її використання, тактиці ведення бою, мені простіше зрозуміти, де черговий фейк, а де ні. З тих часів у мене залишились зв’язки з військовими товаришами, до яких я можу звернутися й уточнити інформацію. Цей досвід зі мною, він допомагає сьогодні в роботі.

Враховуючи ризики роботи спецкором, як рідні раніше реагували на ваші військові відрядження як репортера?

— Колись перед виїздами в Ірак і Косово писав на дружину заповіт… Було не дуже приємно. Але рідні розуміли, хоч я і їду на війну, проте на бойову лінію навряд чи вирвуся. Журналісти не так часто виходять на «нуль», завжди є супровід, який нас береже, так просто під кулі не пускають. Наприклад, коли я був у Іраку, поза територією посольства чи військової бази не можна було навіть у туалет сходити одному. Іноземців там просто викрадали заради викупу. Тому кожен крок заздалегідь узгоджували з охороною спецпризначенців, які нас берегли. Те саме на війні — головне, мати холодну голову й добре зважувати ризики.

Відрядження у Косово, перед яким писав заповіт

Раніше, працюючи військовим репортером, ви розповідали про події десь там, в іншій країні. Зараз війна відбувається у нас дома. Чи вдається абстрагуватися під час ефіру, розповідаючи про події в Україні?

— Абстрагуватися не вдається. Це ж новини про нас, читаєш про черговий обстріл, і перші думки: «Боже, а хто у мене там із рідних і друзів, як вони?» Вдається систематизувати емоції. Ми наперед готуємо випуски, обговорюємо й підбираємо теми і гостей, тож частину емоцій переживаємо за кадром. Але прямий ефір для того і створений, щоб переживати події разом із глядачами. Наприклад, Наталія відверто  тішилась, коли затримали Медведчука. Ми вітали одне одного у прямому ефірі, коли ЗСУ остаточно вичавили ворога з Київської області. Це новини й події, які ведучі марафону переживають разом із усією командою та всією країною. Якщо це відбувається з нами, який сенс від цього відсторонюватися?

Чи можете пригадати день телемарафону, який був емоційно найскладнішим?

— Важко, коли готуєшся до ефіру, читаєш новини, і розумієш, що вони невтішні. І ти маєш сказати про це людям. Це дуже непросто! Проте так було в перші дні. А далі героїзм тих, хто на передовій, дозволив знаходити величезну кількість позитиву. Люди в месенджерах дякують за хороші новини, але це ж не нам треба дякувати, не ми їх створюємо. Це заслуга ЗСУ, ТрО, СБУ, поліції, ДСНС та азовців, які зараз у жахливій ситуації, — це вони роблять справжні дива. Ми про це тільки розповідаємо.

Тепер вам більше подобається бути спецкором, продюсером чи ведучим і працювати у прямому ефірі?

— Працювати в загальнонаціональному марафоні мені, звичайно, подобається. Але чи хочеться мені повернутися до продюсування й запускати проекти? Звісно, так. Хочу створювати нове, ділитись історіями, яких ніхто раніше не розповідав, показувати героїв, які просто зараз роблять неможливе. І у нас на очах змінюють світ. З керівництвом холдингу ми вже сьогодні обговорюємо запуск нових проектів для телеканалів групи. Тому сказати, що закінчив роботу як продюсер я не готовий.

Про який проект мрієте?

— До війни канал 2+2 славився дуже якісним серіальним виробництвом. Не знаю, коли буде така можливість, але у мене є бажання зняти для них перший український серіал про війну, віддати шану всім тим героям, які роблять неможливе. Після ефіру інколи чуємо від глядачів: чому ви показуєте розумних експертів на диванах, а не хлопців і дівчат, які воюють. Не показуємо, бо просто зараз вони воюють! Але ми обов’язково покажемо та розкажемо їхні історії, бо саме вони пишуть новітню історію. По суті, вони змінюють світ: від стратегій ведення сучасного бою, які вже вивчають у Пентагоні, до політичної та економічної карти світу. Ці тектонічні зрушення вже прокотилися Європою, трусять проросійську Німеччину й уже дійшли до Японії та Китаю. Якщо Англія зняла мита на всі українські товари (неймовірний і безпрецедентний крок, який важко було уявити рік тому), то це — насамперед заслуга героїв із ЗСУ, а вже потім дипломатії. Тому відчуваю свій великий борг як телевізійника — обов’язково розповісти про цих мужніх людей. І не тільки українцям.

Що з довоєнного життя пригадуєте найчастіше?

— Дітей і родину.

Якою була реакція дітей на війну?

— У перший день, коли ми їх сонних зірвали з ліжок, разом із подушками й ковдрами потягли вниз, у коридор, де немає вікон, вони трохи злякалися. Малий ще два дні повторював: «Тату, а я майже злякався». А потім у нас було мало часу на рефлексії — коли зрозуміли, що танки ідуть через Чорнобиль просто до нас, ми швидко зібралися, склали речі й сіли в машину. І хоча діти не чули й не бачили цього, приховати від них правду неможливо. Старшій дочці 10 років, у неї є телефон, і вона все знає. Вона перепитує й уточнює якісь подробиці через 10 хвилин після того, як я бачу цю новину у своїх месенджерах.

Як, на вашу думку, краще говорити про війну з малечею?

— Насправді діти дуже добре розуміють, що таке війна. Адже це протистояння добра і зла у чистому вигляді. Недарма всі ми в дитинстві граємо у війнушки. Найперше правило — не варто щось приховувати. Коли батьки намагаються переконати, що все добре, а самі психують, і по телевізору, вдома та у дворі всі обговорюють новини з фронту, то діти губляться й не розуміють, де правда. І зрештою відбувається вкрай погана штука — діти перестають вірити своїм дорослим.

Наше завдання — вберегти дітей не від інформації, а від жорстоких подробиць. Якісь речі треба спрощувати, розповідати спокійно, дозовано й обов’язково показувати, що є вихід. Ми зараз регулярно згадуємо вислів, який полюбляв легендарний мудрець цар Соломон: «Все минає, і це мине». Це фраза ключова і для нас, і для дітей. Тому вже зараз треба разом будувати плани про те, що ми робитимемо після закінчення війни.

Ще одна тема, яку ми обговорювали з психологами, — як бути, коли діти бажають комусь смерті. Насправді це нормально, коли внутрішня напруга і тривога виходить через злість, а не перетворюється на невротичні проблеми. Хоч в усьому треба знати міру. І найголовніше — це на власному прикладі показувати дітям, як переживати війну і долати стрес.

Чи переобладнали ви своє житло, щоб воно стало більш безпечним під час ракетних ударів?

— Швидше дообладнали. У льох накидали матраців, принесли запас води, придбали пару ящиків консервів. Купив генератор, але він десь дорогою з Одеси загубився, сподіваюсь, хлопців десь гріє, їм потрібніше. До всього тепер ставимось більш цинічно й практично, бо розуміємо, що від цих рашистських нелюдів можна очікувати чого завгодно. Тому варто бути підготовленим і допомогти підготуватися близьким і сусідам — це обов’язок кожного.

Який найпотужніший вибух ви пережили у своєму бомбосховищі?

— Як виявилось, найпотужніший вибух — це коли читаєш про смерть близької  людини. Решту можна пережити.

Максим на зйомках Загубленого світу до війни

Ви щодня читаєте десятки новин, не завжди позитивних, як вдається не втратити здоровий глузд?

— Споживати інформацію дозовано. Ліки від отрути відрізняє лише доза. Якщо тижнями сидіти в телеграм-каналах і безперервно дивитися телевізор, то з часом легко втратити холодну голову і здатність критично мислити. Виділіть собі для новин годину на добу — півгодини зранку і півгодини ввечері. Ви нічого не втратите. Адже якщо станеться щось неймовірне, вам обов’язково розкажуть, або ж ви прочитаєте про це в соцмережах. Ще одна важлива порада — усе перевіряйте. Спочатку першоджерело, хто це написав — чи скандальний блогер, чи Генштаб. Потім відкрийте Гугл, Вікіпедію й подивіться, чи існує взагалі така людина, машина, військова частина, корабель, про який ідеться в новині. Те, що люди досі лінуються перевіряти інформацію цими найпростішими способами, для мене велика дивина.

Як вдається перезавантажитися, трохи відволіктися зараз — читаєте, занотовуєте щось, віршуєте справи, слухаєте музику, займаєтеся спортом?

— Я завжди багато читаю. Останній місяць відновив заняття спортом, знайшов хороший спортзал, на роботі ми навіть створили гурток бігунів. Крім того, відволікатись допомагають прогулянки. Через ситуацію з пальним я вже два тижні не сідаю за кермо. Але не страждаю, із задоволенням ходжу щодня по 18 км на день. Оскільки поруч немає родини, почав активно готувати, не просто смажити яєчню, а вивчати нові страви. Вчора, наприклад, був кріль, до цього — юшка за складним рецептом, сьогодні, мабуть, будуть стейки, і колег покличу. (Усміхається).

За ці більш ніж три місяці з’явилося багато українських, зокрема воєнних пісень. Яка ваша улюблена?

— Для творців робота — це певний спосіб вийти зі стресу. І ми з колегами постійно обговорюємо, наскільки рвонула вперед українська культура. Мені дуже сподобалась пісня «Байрактар», присвячена ударному безпілотнику. Насправді із задоволенням слухаю все, бо це голос народу. У творчості не можна бути нещирим.

Війна відкидає зайве й навчає радіти простим речам. Що сьогодні змушує вас усміхатися?

— Усміхаюсь, коли дізнаюсь позитивні новини з фронту. Коли хтось у цей важкий час знаходить роботу й може допомогти рідним. Коли людям, які поруч, вдається змінити своє або чуже життя на краще. Ну й, звичайно, мрії про нову Україну: вільну, горду, зручну, чисту, сучасну, красиву країну усміхнених, вдячних і чесних людей. Саме таку Україну ми хочемо залишити дітям. Саме за це ми зараз воюємо.

Максим Сухенко
Рубрики: Інтерв'ю ТБ

Залиште ваш коментар