Прощання з коханим чоловіком, який пішов служити, два місяці розлуки, довга дорога до родичів у Хмельницький та постійний страх за дітей… Проте ведуча каналу СТБ знайшла в собі сили й уже за два місяці з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну повернулася до рідного Києва й одразу ж долучилася до єдиного новинного телемарафону.

Тетяно, як для вас почалась війна? Про що думали в той страшний день?

Мене розбудила на світанку мама дзвінком з Херсона — наш родич із Генічеська повідомив, що повалила російська техніка. У цей час чоловік уже збирав речі й через півгодини рушив у військкомат. Він обійняв мене з дітьми й пішов служити. Весь день був шоковий стан, тим більше що ми живемо на проспекті Перемоги, я бачила з вікна затори й наші танки, які через тисняву не могли виїхати з Києва.
Я щоранку прокидаюсь, читаю стрічку новин, що відбулося за ніч, і постійно сподіваюсь на те, що «ще трошки, ще трошки…». У мене, як і в більшості людей, за відчуттями не було весни. Перші тижні війни взагалі змішалися в один жахливий день.
Дуже вдячна родичам, які прихистили мене з дітьми! Неможливо забути всі людські історії, чи то трагедія, чи порятунок. Породіллі з немовлятами в підвалах і метро, поранена матір, що захистила собою кількамісячну доньку… Дуже болить рідна окупована Херсонщина, їй дістався в цій війні окремий вид тортур.

Чорний день календаря

Ваш чоловік служить у територіальній обороні? Де зараз перебуває?

Він відчував, що буде повномасштабна війна, ще з 2014-го. Волонтерив кілька років на Донбасі. З нового року пішов до військкомату й поновився на військовому обліку, проте за станом здоров’я його зняли із нього. Він був дуже рішуче налаштований, для нього питання вибору не стояло. Його взвод був одним із перших серед добровольців, тож перші тижні вони були й у Горенці, і в Гостомелі. Зараз теж під Києвом, але він так само, як і спочатку, рішучо налаштований воювати в інших місцях країни.

Яким було ваше спілкування й коли вдалося побачитись?

Два місяці говорили з чоловіком по телефону й відеозв’язку. Так надовго ми ніколи не розлучалися! Мені з дітьми довелося виїхати до родичів у Хмельницький. Коли ж нарешті повернулися додому, то побули разом лише добу. Тоді мого чоловіка відпустили у звільнення. Але після того він одразу повернувся на позиції. А я — до життя, котре застигло на домашньому настінному календарі, який так і показує 24 лютого.

Що було найскладнішим у цій двомісячній розлуці?

Відчуття безсилля і тривоги. Коли, повернувшись до Києва, відчуваєш, що ми вдома, а чоловік хоч і не поруч, але недалеко — живеться набагато легше.

Їжаки під вікном

Як ви спілкувалися з дітьми щодо того, що в країні війна, тато пішов на службу, чутно постійні вибухи та сирени?

Батькове рішення діти сприйняли з розумінням. Старший син уже дорослий, він студент, теж хотів іти до військкомату. Але чоловік йому сказав — синку, твій час іще настане, зараз поки я. Доньці, якій 11 років, було важче. Сирени, звуки вибухів, усе це травмує дитячу психіку. Я намагаюсь дозовано, але чесно розповідати їм про загрози і фронтові новини. Завжди описую вихід із ситуації. Зараз ми більш-менш адаптувалися, що біля будинку величезні металеві їжаки й неподалік заміноване святошинське озеро.

Як молодше покоління переживає те, що зараз відбувається в країні?

Діти майже виключили зі спілкування російську мову. Донька дуже чекає на нашу перемогу, бо ми пообіцяли їй цуценя — вона мріє про цвергшнауцера. І заради перемоги я теж до цього вже готова!

Що для вас за цей час виявилось найболючішим?

Коли стало відомо про звірства в Бучі — це був єдиний раз, коли я не витримала й розплакалася. Вони обоє прийшли, обійняли мене і сказали: мам, поплач, ми хочемо, щоб тобі було легше. Це й досі важко згадувати.

Новини «з коліс»

Після двох місяців війни ви повернулись до Києва, на роботу, в ефір новинного телемарафону. Ваші враження від перших робочих днів? Що виявилось найскладнішим?

Роботи в ефірі стало більше, адже це інший формат. Тому важливо бути зібраною і швидкою в реакціях, оскільки все робиться з коліс і перерва між випусками всього 15-20 хвилин. Я дивилася на фото з підвалу-укриття моїх мужніх колег у лютому-березні й переживала. Наче була з ними в ті холодні ночі. Тепер я теж працюю з «бункера», як його жартома називають.
У перший марафонський день ще й «пощастило» працювати на два ефіри з резервної студії в укритті під час повітряної тривоги. Тоді вперше побувала в легендарному підвалі, де мої колеги ночували в перші тижні війни. Позаду — наш красивий стяг, стільці, ніби в залі присяжних в омріяному українцями Гаазькому трибуналі для російських злочинців. А за спиною обігрівач. Чесно — не допоміг, у Києві було страшенно холодно. Але то дрібниці порівняно з окопами.

Правда, перевірена сто разів

Як змінилась для вас журналістика у воєнний час?

Є пул марафону, який мовить в умовах воєнного стану. Тут важливо все сто разів перевірити, без права на помилку. Дуже багато блогерів і валу інформації в соцмережах, які мають перевагу в оперативності, але при цьому часто подають неперевірену й неправдиву інформацію. Тож із цим усім нам треба бути дуже обережними.

Нещодавно ви брали інтерв’ю в уповноваженої Президента з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’ї Герасимчук. Які головні висновки зробили з цієї розмови?

Головний висновок: наші діти не самі — так, до речі, називається чат-бот, у якому збирали заявки від українців, що готові тимчасово прихистити дітей. За два місяці надійшло 20 тисяч заявок! Усі діти, які цього потребували, отримали тимчасові родини — це дані, що гріють серце! Але при цьому відчуваєш безпорадність від того, що ніхто у світі не може вплинути на росіян, які депортували, а фактично викрали 200 тисяч наших дітей.
Через цю криваву повномасштабну війну ми вже втратили майже 250 дітей, понад 400 — поранені, 200 тисяч вивезені в ОРДЛО чи росію. До всього, 4 червня — День пам‘яті загиблих від російської агресії дітей, і це насправді чесніший день, день вшанування. Бо поки що світ провалює захист дітей, не маючи можливості створити найголовніший ресурс від дорослих — безпеку. І це вже не кажучи про сотні розбитих лікарень та закладів освіти, а отже, і втраченого дітьми права на охорону здоров’я та освіту. Усе, що ми можемо дати нашим дітям, — це любов, обійми та слова «Ми поруч».

Києве мій!
Як зустрів вас Київ? Чи боялися ви повертатися та побачити його іншим, містом воєнного часу?

Київ прекрасний завжди, я в нього безмежно закохана! Боятися — не боялася, трохи переживала за доньку, але вона мужньо все сприйняла. Ми їхали з вокзалу в таксі по напівпорожньому рідному проспекту, і я зі сльозами на очах відчувала вдячність, повернення до свого коріння й радість. Біля нашого будинку — протитанкові їжаки та гори землі. Працюють аптека, пошта й невеличкі маркети. І навіть квітковий магазинчик! Купила чорнобривці, посаджу у вазон.
У лютому-березні в мене питали, чи їхати з Києва. Я відповідала, що це має бути тільки ваше рішення. Як і щодо повернення.
Я безмежно вдячна нашим воїнам, які тримають небо над країною! І дуже сподіваюсь, що скоро чи трохи згодом усі, хто був вирваний з рідної домівки, повернуться, і ми всі разом, потроху почнемо відбудовувати нашу країну. Все буде перемога!

Рубрики: Інтерв'ю

Залиште ваш коментар