Автор та виконавець у творчій співпраці з відомим польським фольк-колективом Dikanda та фронтменом рок-бенду Piersi Адамом Асановим створили композицію «Сонце на бетонних стінах», яка звучить двома мовами — українською та польською. З Дмитром ми поговорили про головний меседж пісні, життя та творчість у важкі воєнні часи.

— Дмитре, як виникла ідея об’єднатися з польськими виконавцями та як втілювали її у життя?

— Ще у мирні часи у мене були думки стосовно співпраці з іноземними артистами. Зокрема, наміри запису саундтреків для польського альтернативного кіно. А початок повномасштабної війни в Україні й активна позиція Польщі щодо підтримки нашої країни мене підштовхнули до того, що саме зараз час об’єднуватися на творчому фронті. Бо, як то кажуть, коли грає музика, мовчать гармати. Вже на початку березня я почав писати перші рядки нової пісні, яка згодом отримала назву «Сонце на бетонних стінах». Загалом підготовка тривала понад два місяці. Початкова ідея була співати трьома мовами: українською, польською та англійською, щоб розширити кордони впливу енергетики цієї композиції, проте ми все ж таки вирішили не розпилятися на решту мов і зосередитися на Польщі. Тим паче нас об’єднують родинні і дружні стосунки, особливо в часи війни, коли величезна кількість українців отримали тимчасовий прихисток у польських родинах.

— Як давно ви знайомі з учасниками гурту Dikanda та Адамом Асановим? Чи були у вас раніше спільні проекти?

— Перше заочне знайомство з Адамом відбулося у 2013 році, коли ми ще у складі Dazzle Dreams (український гурт, існував у 2006-2013 рр.Ред.) записували разом з іншим польським гуртом трек Hey You, присвячений пошуку дітей. До речі, ця пісня спочатку була реалізована в Україні, Dazzle Dreams співали її разом з Lama і «Другою рікою». Потім створили польську адаптацію композиції, і під час зйомок відео до неї я вперше зустрівся з Асановим, на той час він ще не був лідером рок-гурту Piersi. А офіційне знайомство відбулося у 2019 році, коли Адам почув нашу пісню «Ой, Йєзус Марія!» і запропонував перезаписати її разом під новою назвою Marta. Ми із задоволенням реалізували цей задум, зняли відеокліп суто для польського музичного ринку, який зібрав близько 4 млн переглядів на ютубі. Таким був початок нашої дружби з Адамом. З гуртом Dikanda торік виступали на одній сцені етно-фестивалю Pannonica у Польщі. Тоді я вперше їх побачив, проте, як виявилось, чув раніше. Ще до нашої зустрічі мені сподобалось, як їхня солістка виконує кавер-версію відомої композиції Ederlezi. Її голос і гармонійний, несамовитий спів, який відрізняється від решти, пронизував до кісток. Я чомусь порівняв її з вокалісткою гурту Dead Can Dance Лізою Джеррард, відомою усьому світу як голос популярних голлівудських кінострічок, зокрема «Гладіатор». І тоді зрозумів, що ми обов’язково маємо зробити щось спільне. Познайомившись особисто на бекстейджі фестивалю, домовились попрацювати разом у майбутньому. А вже під час війни, створюючи пісню «Сонце на бетонних стінах», я не вагався, що хочу бачити в цьому проекті саме Dikanda й Адама Асанова.

— З якими труднощами зіткнулися під час запису треку та зйомок відео?

— Звичайно, виникали питання, які потребували певного креативу й допомоги. По-перше, віршована частина пісні. Українською я писав доволі швидко, а ось польська літературна адаптація зі збереженням змісту тексту вимагала додаткового часу. По-друге, технічна реалізація і, власне, запис композиції. Частину аранжування робили в Києві, частину — у мене на фермі в Київській області, де я маю власну невеличку студію. Потім студійна робота перекочувала до Івано-Франківська, де я певний час жив і волонтерив. Тобто фактично чотири студії звукозапису в Україні і ще дві — у Польщі, теж у різних містах. З одного боку, це цікаво, а з іншого — важко синхронізуватися технічно: щодо аранжування, додавання живих інструментів у процесі зведення композиції. А найскладніші питання виникли під час підготовки кліпу. Спочатку ми не розуміли, як зняти спільне відео в умовах військового стану, який має суворі обмеження, зокрема щодо заборони перетину кордону для чоловіків призивного віку. І тоді у мене як у людини з режисерським досвідом виникла цікава ідея: учасники гурту Luiku реально присутні у кадрі, а польські артисти віртуально з’являються на бетонних стінах під час нашого співу. Вони бекграундом співають за нашими спинами — так ми вирішили проблему синхронізації й неможливості спілкуватися офлайн. Власне, я працював як у кадрі, так і поза ним, керував знімальним процесом у ролі режисера, реалізовував свою ідею. Особливо вдячний усім колегам, друзям, які пішли назустріч, надали свої студії звукозапису, гостинно відкрили двері Івано-Франківського драматичного театру, на сцені якого відбувалася українська частина зйомки. Страшна сторінка нашого життя під час війни об’єднує людей у шляхетних справах, усі розуміють: хто, як не ми?

— Пісня «Сонце на бетонних стінах» побудована на основі фрагментів з переписок людей, які перебувають у різних країнах і намагаються підтримати українців. Чи довелося вам через війну розлучитися з рідними? Чи є у вас підтримка за кордоном? Чи довелося особисто відчути холод бетонних стін бомбосховищ?

— У нас є чимало рідних у Європі, які, відверто кажучи, ще за два-три тижні до початку війни дуже наполягали на тому, щоб ми виїхали з України. Але ми не покинули свою країну, лишилися тут усією сім’єю. Але, звісно, історія, яка звучить у пісні, відбувалася, зокрема, і з нами, коли ми, перебуваючи в бомбосховищі, переписувалися з нашою празькою ріднею, з якою були на зв’язку чи не щогодини, під час кожної повітряної тривоги, кожного обстрілу. І тому рядки композиції ми пережили особисто. Також, працюючи над треком, я брав до уваги приклади українських родин, які роз’єднала війна, долі людей, які опинилися в бункерах, у підвалах власних будинків і намагалися тримати зв’язок із зовнішнім світом, де не чути вибухів і сирен.

— Ви написали чимало пісень для себе та інших виконавців. Чи зіткнулися з творчою кризою з початком повномасштабної війни в Україні? Чи довелося збирати себе докупи?

— Перший тиждень став дещо «розгубленим» для всіх нас, бо в голові не вкладалося, як можуть у ХХІ сторіччі в центрі Європи відбуватися такі жахливі події? Нас війна застала на Київщині, у нашому будинку. Пам’ятаю, якось вранці сидів у себе в студії й дивився на свої парфуми. Я виробляю карпатські крафтові парфуми під особистим брендом Chugaister farmhouse. І коли на початку березня нам довелося збиратися, тому що багато наших родичів з Харкова переїхали до Івано-Франківська, зокрема батьки похилого віку, які потребували допомоги, я не розумів, що мені з собою брати. Дивлячись на велику кількість своїх музичних інструментів, гітар, перкусій, які привозив з різних країн, флакони з парфумерією, не міг збагнути, що ще взяти, окрім документів і так званої тривожної валізки? Я поклав буквально одну гітару й один флакон парфумів, решту лишив. Тобто перші дні невідомості дуже вибивали з колії. Але, отямившись, я зрозумів, що треба було все ж таки прихопити більше інструментів. І тому мені вже друзі, що проживають поруч, пересилали їх у студію, на якій я записував трек.

— До речі, що зараз із вашим брендом парфумів? Такий бізнес на часі чи його довелося призупинити?

— Буквально через 5-6 днів перебування на заході України мені почали писати друзі, колеги, партнери й висловлювати бажання придбати парфуми. Мовляв, минулу партію вже розкупили, надішліть нам ще. Я був вражений, невже життя повертається?! Не чекав, що навіть у такі буремні часи люди не забувають про приємні побутові речі. Тому спочатку я свою діяльність заморозив, але через декілька тижнів відновив. І, повернувшись назад у Київську область, починаю формувати аромати військового часу. Це не означає, що вони пахнутимуть нафтою й порохом, але це вже буде нова особлива лінійка. А ось на довоєнні парфуми у мене є запити, і це дуже приємно, тим паче що частину зароблених грошей я відправляю івано-франківському волонтерському штабу, з яким пліч-о-пліч працював понад три місяці у формуванні й доставці благодійних вантажів.

— Як опинилися на волонтерському поприщі? Чи можете згадати якісь особливі історії чи знайомства, пов’язані з волонтерською діяльністю?

— Фактично в перший день, коли ми приїхали до Франківська, я приєднався до місцевих телеграм-каналів і, побачивши буквально перше оголошення про потреби одного з волонтерських центрів, перелік необхідних речей, поїхав і почав їх скупляти. Так кожного дня ми щось завозили. Виявилося, що у тому центрі було чимало моїх знайомих колег-музикантів, таким чином сформувалася нова волонтерська родина. Моя дружина ознайомилася з технікою плетіння маскувальних сіток і досить успішно цим займалася. Поступово наша команда добровольців збільшувалася. На території дитсадків формувалися жіночі загони кухарів, які щодня пакували мій пікап продуктами харчування, а я розвозив у ті місця, де люди їх потребували. Важливо робити корисну справу й відчувати себе на своєму місці.

— Luiku — це запальний денс, настрій, гумор. Пісня «Сонце на бетонних стінах» має зовсім інші стилістичні відтінки. Чи важко зараз виконувати веселий репертуар? Як може змінитися творчість гурту найближчим часом?

— Певна зміна у нашій творчості відбулася ще в 2014 році, коли я написав пісню «Війна курва» під час військових дій на сході України. Вона стала своєрідним гімном наших бійців. Кожен солдат, з яким мені довелося спілкуватися, знав її напам’ять. У ті часи ми виконували цю композицію наживо, переважно в гарячих точках на Донбасі. Потім життя знову повернуло нас до запальної музики й танців. З 2014 до 2022 року під час живих виступів у репертуарі гурту не було жодної повільної ліричної пісні, люди вимагали від нас драйву. «Музика свята» — так нас завжди називали. Тому, коли я починав писати останній трек, думав теж створити щось запальне, щоб піднімало бойовий дух. Та все одно занурився в іншу тематику. Можливо, якісь мої ностальгійні настрої з часів Dazzle Dreams вплинули на формування цієї композиції, тому вона вийшла трохи сумна, трохи лірична, але приспів несе світло, у ньому йдеться про сонце, яке осушить наші сльози й осліпить тих, хто руйнує наше життя.

— Чи плануються благодійні концерти на підтримку України з вашою участю?

— Luiku — фестивальний гурт, який запрошують різні європейські країни: Польща, Німеччина, Австрія, Франція. Зазвичай французький етнофестиваль збирає балканські, польські колективи, від України там зазвичай виступали тільки ми. І зрозуміло, що основною метою такого заходу не є допомога нашій країні. Але це можливість для українських музикантів представити нашу культуру в Європі, донести наші меседжі, так, як це сьогодні роблять наші політики, спортсмени, кінопродюсери та режисери на різноманітних кінофестивалях, а також творчі люди різних напрямків. Особливо зараз, коли до України прикута велика увага. Ми з нашою місією українського гурту хочемо відвідати такі фестивалі, і пісня «Сонце на бетонних стінах» однозначно буде в плей-листах. Проте думаю, що й благодійна складова обов’язково там буде. Крім того, цієї весни я влаштовував декілька акустичних виступів для бійців у військових частинах.

— Що співаєте для бійців?

— Вони знають мене за танцювальними треками Dancing, Luiku «Ой, Йєзус Марія!», «Фірман» і хочуть слухати саме їх. Хлопці бажають трохи розважитися та зловити фібри позитиву, перш ніж підуть на передову. Тому, звісно, я не буду їм весь час співати «Війна курва». Я виконую пісні з нашого репертуару, які вони добре знають, яким підспівують і аплодують.

— Ви людина з багатим життєвим досвідом, усталеними принципами та цінностями. Чи змінюється світогляд у зв’язку з останніми болючими подіями?

— Певно, якісь аспекти мого характеру загострюються, загострюється перо, слова в піснях, загострюється ставлення до росіян. Я спокійно блокую, здавалося б, друзів, колег із країни-агресора, оскільки щось донести до них вкрай важко. Звичайно, час зробить свою корекцію, але в цьому напрямку поправок вже не може бути. Ми прекрасно розуміємо, хто є ворог, а хто друг.

— Маєте понад 20 років досвіду у створенні концептів музичних фестивалів, шоу, турів, концертів, втілення їх у життя як режисер-поставник, художник-постановник. Який з цих проектів для вас найбільш значимий? Як гадаєте, що чекає на цю індустрію в майбутньому?

— Так, досвід справді чималий, важко навіть пригадати найкозирніші постановки. Усі концерти й фестивалі по-своєму цікаві. Мене дуже тішить те, що я брав участь у деяких постановках номерів під час Євробачення, а також був режисером Eurovision Village на Хрещатику — десятиденного марафону українських і зарубіжних артистів. З 2017 року почав робити театральні вистави. Останнім часом український шоу-бізнес впевнено крокував на театральні сцени. Доволі часто можна було бачити 3D-технології, світло, рухомі декорації, запозичення в театральних постановках у зірок поп-музики й навпаки. Пишаюся тим, що я брав безпосередню участь у розробці та постановці опери-феєрії «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича в тандемі з Василем Вовкуном на сцені Львівської опери. Потім були «Дон Жуан» Моцарта, «Пульчинелла» Ігоря Стравінського, і дуже важко зараз мені усвідомити, що зірвалася «Катерина». Це мав бути супермодний, технологічно та креативно новий подих шевченківської «Катерини» на сцені Одеської опери. У мене на столі лежить контракт, підписаний 22 лютого 2022 року, і на початок березня планувалася місячна поїздка до Одеси. Тому в кожного з нас із війною особливі стосунки, особлива ненависть, особлива лють, і хочеться розібратися з нею, щоб вона більше ніколи не руйнувала наші мирні та шляхетні справи. Проте я впевнений, що зроблю цю постановку після нашої перемоги. Більше того, технічні засоби в Україні досягли вже такого високого рівня, і жага до перемоги й мирного життя теж така велика, що, думаю, ми разом з усіма режисерами-постановниками й художниками-постановниками влаштуємо таке переможне шоу у Києві та інших містах, яким встановимо нову планку в українському шоу-бізнесі.

— Luiku — інтернаціональний гурт, частий гість закордонних фестивалів, має власну аудиторію в Європі. Як вважаєте, чому етнічні мотиви більш цікаві європейським слухачам? Чи є в цього жанру майбутнє в Україні?

— Звісно європейського слухача, продюсера передусім цікавить те, як ми адаптуємо наші етнічні мотиви в електро, поп чи інші напрямки сучасної музики. Тому демонструвати їм те, що є у них самих, немає жодної необхідності. Везти в Європу українську Біллі Айліш чи український Muse недоречно. Саме тому їм цікаві Luiku, «ДахаБраха» — гурти, які несуть грамотний етнічний код. Тим паче після війни й після нашої перемоги зацікавленість українською культурою в різних проявах — від образотворчого мистецтва до музики — лише зростатиме.

— Що, на вашу думку досвідченого продюсера, чекає в майбутньому українську музику та вітчизняний шоу-бізнес?

— У мене не просто є надія, а цілковита впевненість у тому, що московські рейтинги нас більше не турбуватимуть, у нас буде все своє. Тим більше що ми досягли вже такого рівня, коли український артист спокійно збирає НСК «Олімпійський». Стане значно легше дихати, нам вже не казатимуть, як складати плей-листи, яка квота російськомовної музики має бути тощо. Ми очистимось і спокійніше робитимемо свою справу, розвиватимемо власний музичний ринок. Зараз просто пауза, ми просто хочемо розібратися з цим усім. І після перемоги чітко знатимемо, хто чим займається, усі «редиски» злиняють з нашого ринку, і, дасть Бог, житимемо за нормальними європейськими правилами, за якими вже живемо, але нам час від часу заважають це робити.

Хто співає на трьох

Luiku — український етно-денс-гурт, що поєднує у своїй творчості кілька музичних культур транскарпатського регіону: українську, турецьку, польську, угорську, румунську та балканську, і понад дев’ять років запалює міжнародні сцени виступами з живими інструментами. Фронтмен і засновник гурту — Дмитро Ципердюк — продюсер, режисер-постановник, художник-постановник концертів, шоу, турів, аранжувальник та саундпродюсер із 20-річним досвідом, автор текстів і музики, власних музичних проектів і гуртів.

Dikanda — польський фольк-гурт з міжнародною популярністю. Грають «світову музику» — суміш слов’янської та балканської етніки. Черпають натхнення у традиційній музиці Сходу. Гурт випустив 9 альбомів, зіграв сотні концертів у Німеччині, Австрії, Швейцарії, Індії, США тощо та отримав численні нагороди. Серед іншого, у 2005 році німецький часопис Folker визнав альбом Ushtijo найкращим диском року.

Dikanda

Adam Asanov — фронтмен польського рок-гурту Piersi, в арсеналі якого — двічі платиновий альбом Piersi i Przyjaci 2. Велику популярність колективу принесла композиція Bałkanica, виконана у стилі поп-рок та фольк. Довгий час трек залишався на вершині хіт-парадів, здобув кілька нагород як пісня року, протягом багатьох тижнів був найбільш продаваним синглом в інтернеті. Відеокліп Bałkanica на каналі гурту в ютубі зібрав понад 116 млн переглядів.

Adam Asanov

Залиште ваш коментар