Вона випромінює сонячну усмішку та завжди спонукала всіх навколо до веселощів. Саме так ми звикли сприймати акторку — завдяки гумористичним проектам. Звісно, що зараз, як і в кожного українця, її життя змінилося, але Вікторії, попри труднощі, вдалося зберегти свою природну позитивну енергію. Про ці та інші метаморфози долі — у нашому інтерв’ю.

— Вікторіє, на які непрості запитання ви знайшли відповіді за останні три місяці?

— Це радше не питання, а своєрідні відкриття. Відкриття людей. Розкриття нас самих із різних боків.

За останні місяці найдивовижнішим для мене було розкривати близьких і тих, кого я майже або взагалі не знала. Ті, хто здавалися дуже близькими, відійшли на якусь відстань. А ті, про кого ти навіть не думав, вийшли на перше місце.

Я відкрила для себе багато цікавих людей — різних за характером, незвіданих, з величезним світом усередині. Ось це б я відзначила.

— Як спілкуєтеся з колегами з «Дизель Шоу», як підтримуєте одне одного?

— Спілкуємося через усі можливі месенджери. Періодично цікавимося одне в одного: хто, де, як і чим займається. Ділимося новинами. І, звісно, жартуємо. Адже без цього просто з глузду можна зсунутись.

— Як переживаєте важкі новини? Як знаходите в собі сили стримувати негативні емоції?

— Складно переживаю. Тому що ніхто з нас не був у такій ситуації. День починається з того, що відкриваю всі ресурси, читаю новини. Дивлюся, де, що та в якому місті трапилося. Потім телефоную своїм рідним у різних містах і запитую, чи було тихо цієї ночі.

Звісно, дуже переживаю. Особливо такі жахливі історії, коли вбивають, ґвалтують — усе це не вкладається в голові. Це показує всю суть тих, хто прийшов до нас зі зброєю. Нещодавно розповідали історію сім’ї, яка підірвалася на міні. Дівчинка втратила ступні, мама — ногу. Дуже страшно. Після такого перебуваєш у шоковому стані, починаєш плакати, бо пропускаєш усе через себе.

Але як би складно не було, принагідно намагайтеся піднімати настрій одне одному гумором чи якимись маленькими приємнощами. Бо інакше точно нерви можуть не витримати.

Звісно, ми всі чекаємо на перемогу. Пишаємося нашими військовими. Дякуємо за їхню роботу.

— Важкі події сьогодення знаходять відображення у вашій співочій творчості?

— Коли почалася повномасштабна війна, я думала: зараз як почну писати пісні! Але довгий час я не могла цього робити. Був своєрідний ступор.

Але нещодавно у мене з’явилася пісня, яка зачепила дуже багатьох, не лише українців — «Боже, яке кончене». Українською мовою, чому я дуже рада. Така гостра, стьобна і про те, що насправді думає багато хто з нас. Коли я вперше запостила її в інстаграмі, написала «Пісня про русню». І одразу потрапила у блок. Бо ця соцмережа дуже гостро реагує на подібні слова. Тому довелось переназвати: «Пісня про етіх».

До речі, я теж заблокувала чимало пропутінських і прокремлівських ботів, які сидять на зарплаті й пишуть всілякі нісенітниці.

Ще одна пісня вийшла випадково. Якось я написала композицію «Холодно». Вона була російською мовою, і ось під час переїздів у нашому благодійному турі ми почали виконувати свої пісні. Наташа Гаріпова попросила мене наспівати «Холодно». Щойно я закінчила, усі артисти попросили: давай ще раз! Діма Монатік і Сергій Бабкін переконували мене, що треба займатися музикою. Так я стала трохи сміливішою у своїй ліриці. Для благодійного концерту в Дубліні переклала пісню «Холодно» українською, і глядачам вона дуже сподобалася! Навіть ведучі, які потім вийшли, запитали публіку, чи співати мені далі. Усі кричали: «Так!» Це було дуже круто.

— Що, крім комфорту, вам потрібно, щоби створювати свої гумористичні пісні?

— На мене впливає все. Настрій завжди відображається у творчості. Взяти гітару в руки я можу в різному стані, навіть коли сумно, просто тоді пишу лірику. Але найбільше я створюю для «Дизель Шоу» і тут вже працюю для потреби. Спочатку виникає ідея, яка згодом обростає жартами й гумором.

— Які пісні створюєте для себе? Що співаєте в сімейному колі?

— До речі, саме в сімейному колі я і перевіряю сценічний матеріал, який ще ніхто не бачив. Спостерігаю за реакцією, дивлюся, над чим сміються, а де ще треба попрацювати.

Особисту лірику я створюю та накопичую. Моя давня мрія — це вийти на сцену із сольним проектом.

— Як ви сприймаєте редакторську цензуру? Як авторку вас пригнічує, коли ваші тексти змінюються або ж взагалі відкидаються?

— Раніше ми писали тексти пісень разом із Женею Сморігіним. Так легше. Редакторська група нас заохочувала: «Давайте ще!» Але по факту не всі наші тексти бралися в роботу, тому й руки швидко опускалися. Іноді навіть Муза залишала мене. А навіщо їй приходити — щоб зайвий раз почути «ні»? Така ситуація певний час дратувала, бо хочеться завжди бути натхненною, але без підтримки й добрих слів це неможливо. Логічно, що коли твої ідеї сприймаються, ти наступного разу принесеш ще більше ідей. Тому я якось відпустила хвилювання з цього приводу. Прийде Муза, напишу щось цікаве — поділюся, а не принесу — то вибачайте.

— У цьому році виповнюється сім років «Дизель Шоу». Пригадайте, як ви увійшли до складу колективу?

— З теперішніми «дизелями» я була знайома й раніше. Але найчастіше я перетиналася з Женею Сморігіним, Яною Глущенко та Мариною Поплавською. З Маринкою я працювала з 2011 року, коли мене запросили в команду «Дівчата із Житомира». З Женькою та Яною ми працювали в серіалі «Три сестри». Потім Сморігін став моїм «хрещеним батьком» у «Дизелі», бо саме він порадив мене, мовляв, Віка — гарна акторка, швидко вчить тексти. Нахвалив мене, і так я з’явилась у «Дизель Шоу».

— Завдяки чому вдається зберігати той творчій настрій та ентузіазм, який вас опановував сім років тому?

— У «Дизелі» панує дуже творча атмосфера, немає відчуття, що роки якось тиснуть. Я кайфую та не помічаю, як плине час. Зараз здається, що минуло десь два-три роки. Я щодня приходила на роботу в піднесеному настрої. Я навіть не пригадую такого важкого стану, коли змушувала себе збиратися на роботу. А зараз усвідомлення того, що ми разом уже сім років, мене по-доброму бентежить.

— Заради співпраці з «Дизель Шоу» вам довелося залишити трупу Театру на Подолі. Ви це зробили без вагань?

— Спочатку я, звісно, хвилювалася. Йдеш у невідомий світ, наче в порожнечу. Новий проект — чи сподобається він глядачам? А якщо ні, чи візьмуть мене знову до театру? Річ у тому, що я мала головні ролі в багатьох виставах без другого складу. Це означало, що на деякий час ці постановки просто зникнуть із репертуару. Коли я повідомила про своє бажання піти художньому керівникові та головному режисерові Театру на Подолі Віталію Юхимовичу Малахову, я побачила сум у його очах, але він мені сказав: «Йди та заробляй, а коли набридне — повернешся до нас. Ми чекатимемо».

— На превеликий жаль, минулого року Віталій Малахов нас залишив. Коли востаннє ви з ним бачилися та спілкувалися?

— Хочу сказати, що всі ці роки ми спілкувалися. На щастя, нам вдалося зберегти дружні стосунки. У серпні 2021 року я прийшла до театру і Віталій Юхимович запропонував мені вийти на сцену у виставі «Прошлым летом в Чулимске» за п’єсою Олександра Вампілова. Ця вистава для мене дуже особлива. Крім головної ролі, я створила для постановки п’ять пісень. Саме за виконання головної жіночої ролі та музичне оформлення цієї вистави я отримала дві театральні нагороди — «Київську пектораль»… Віталій Юхимович запропонував вийти на сцену восени, але тоді зовсім не було часу на сцену — це було можливим лише в січні, коли в мене відпустка. Я зателефонувала Малахову, і ми обрали датою вистави 25 січня, мій день народження. На жаль, разом підготуватися до неї ми вже не встигли.

— Де ви зберігаєте свої «Пекторалі»?

— У моєму будинку на першому поверсі є дві окремі полиці. Там здебільшого подарункові нагороди. Наприклад, в Америці мені подарували «Оскар». Після участі в «Танцях з зірками» батьки подарували мені статуетку пари, яка танцює танго. Дітки на концертах дуже часто дарують равликів.

— Вам легше грати в гумористичних мініатюрах чи драматичних постановках?

— Мені подобається і там, і там. Але гумористичний жанр мені зрозуміліший, тому що ти одразу бачиш реакцію глядача — вони сміються та аплодують. У драмі інакше: у залі тиша, люди завмирають, ти не розумієш, що коїться з глядачами, чи вдалося розворушити їх серця.

— Багато часу приділяєте своїм соцмережам?

— Я Інстаграмом займаюся в задоволення. Але це займає дуже багато часу та потребує енергії. Зняти щось — це не лише дістати камеру. Відео потім треба обробити, змонтувати, накласти фільтри й музику. Тому я дуже не хочу, щоб це стало моєю другою роботою. Саме тому не планую пости та не стежу за статистикою, роблю це бавлячись. Намагаюся показувати своє життя, знаю, що саме це цікавить моїх фоловерів. Але й мені самій дуже цікаво відмотувати назад стрічку та передивлятися, що зі мною відбувалося декілька років тому.

— Як сприймаєте образливі коментарі?

— У мене не так багато хейту на сторінці. Коли я стикаюся з подібним, пишу у відповідь добрі слова та побажання щастя. Це обеззброює, і вони іноді ще й вибачаються: «Пробачте, я й не думав, що це саме ви тут пишете». Я іноді намагаюсь зрозуміти, чому люди таке пишуть? Як можна бути такими жорстокими? Наприклад, я нікому ніколи нічого поганого не писала: не хочу засмучувати та ображати людей. У мене ніколи навіть не виникає бажання лізти зі своїм самоваром туди, де мене не чекають.

— Деякі ваші читачі вважають, що ви робили пластичні втручання у свою зовнішність. Це так?

— Зазвичай на фото чи відео я використовую різні фільтри, де можна збільшити очі чи губи. Я чесно про це пишу під фото та відео, але чомусь це ніхто не читає. У житті я ще не зверталася до послуг пластичних хірургів. Але я за мирного життя часто відвідувала косметолога. Робила різні процедури, які підтримують у гарному стані те, що в мене є природним. Наприклад, моє рідне волосся дуже кучеряве, і раніше я цього соромилася. Щодня з цим боролася: зранку мила голову й надягала шапку, аби під нею волосся розпрямилося. І мені це подобалося. Але потім я побачила подружку з неймовірними природними кучерями. Мені так сподобалося, що наступного дня я прийшла в університет із рідним хвилястим волоссям. Усі вибухнули: «Ти зробила хімію?» Відтоді я не соромлюся своїх кучерів. Але якщо зовнішність провокує в людини комплекси, то краще виправляти ситуацію, аби це не псувало життя.

— Ви худенька та струнка — це потребує багато зусиль?

— Якщо я багато їм, то це одразу видно по мені — я набираю вагу. У часи локдауну я від холодильника чомусь не відходила (сміється). А у студентські роки моєю улюбленою стравою були грінки в яйці, які я поливала згущеним молоком та посипала сиром. Я їла кожного дня по півбатона. А коли через півроку я побачила себе на відео, просто зомліла — у мене з’явилися повні руки, сідниці та навіть груди (сміється). Звісно, я швидко відмовилася від цієї страви. Але інколи дозволяю собі поласувати цими грінками.

— Як ви вважаєте, на що у вас чоловіки в першу чергу звертають увагу?

— На мої зелені очі. А ще в мене фліртуючий погляд, це дуже привертає увагу. А ще в моєму гардеробі є дуже вузькі джинси, і коли я в них, часто чую на свою адресу: «Ого, Віка, яка ти!» А чоловіки-колеги іноді питають: «Віка, чому ти так давно не вдягала оті джинси?» (Сміється).

— У вас чудове почуття гумору. Замислювалися над тим, кому його передати у спадок? Педагогом не думали стати?

— У мене не те що немає бажання, а скоріше впевненості в собі щодо цього. Але коли зі мною радяться стосовно роботи, я з радістю ділюся навичками. Вважаю, що педагог має бути мудрою людиною. А мені для цього рівня ще треба трішки попрацювати (сміється).

з батьками

Гугл на поміч

У гуглі багато запитів стосовно Вікторії Булітко. Акторка розтлумачила найпопулярніші:

— Вікторія Булітко чоловік…

— Чоловіка немає, але стосунки є. В офіційному оформленні стосунків я не бачу особливого сенсу. Можливо, коли з’являться діти, тоді в РАЦС можна й поспішити. Але мені найбільше подобається така ідея: чоловік із жінкою, обидва в поважному віці, десь на узбережжі якогось екзотичного острова у весільному вбранні…

— Вікторія Булітко діти…

— У мене дітей немає, але… я знаю, як вони робляться (сміється). Не знаю чому, але відкладаю цю справу. Дякую, що мої найближчі та рідні люди не чіпляються з такими питаннями.

— Вікторія Булітко вік…

— Ці дані є в загальному доступі в Інтернеті. Хоча деякий час я приховувала цю інформацію, щоб не лякати продюсерів і режисерів, які сприймають мене дівчинкою. Хоча якщо зі мною поспілкуватися особисто, таке сприйняття зникне. Навіть моя мама каже: «Ти така мудра, що мені іноді здається, ніби ти моя мама!»

БЛІЦ: відчуття вільного падіння

Щоб дізнатися, який Вікторія полюбляє комфорт, вона відповіла на ці питання:

— Вдома махровий чи атласний халат?

— Махровий та тепленькі шкарпетки.

— Горілочка й оселедець чи вино й доміно?

— Вино та шахи.

— Подушка на пуху чи штучні наповнювачі?

— Ортопедична скоріше.

— Домашні капці з пушком чи хутряні чуні?

— Легкі капці, але без пушка.

— Ви спите з правого чи лівого боку ліжка?

— З правого, але ближче до коханого тіла (сміється).

— У поїзді верхня чи нижня полиця?

— Нижня, не хочу в купе відчути вільне падіння (сміється).

— У літаку біля ілюмінатора чи біля проходу?

— Біля ілюмінатора. Обожнюю знімати відосики з неба.

— У ресторані насамперед просите меню або пароль від вайфаю?

— Меню, але я не частий гість у ресторанах — не люблю.

Рубрики: Інтерв'ю ТБ

Залиште ваш коментар