Ведучий «Свободи слова» на ICTV, як і багато його колег, з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну долучився до інформаційного телемарафону «Єдині новини». А нещодавно за свої видатні журналістські заслуги він отримав орден від Президента. Вадим розповів нам, що для нього означає ця нагорода, а також про те, як він і його родина живуть під час війни.

Вадиме, 6 червня, у День журналіста, Президент вручив вам орден «За заслуги» III ступеня. Якою була ваша реакція?

Я до останньої миті не знав, що це буде за церемонія. Просто сказали, що треба бути об 11-й годині біля Офісу Президента. Але в чому полягає суть церемонії, мені так і не розповіли. Досвідчені колеги, звісно, підказали, що це може бути… Але загалом це залишалося для мене сюрпризом майже до самого дня вручення. Одразу ж розповів дружині. Вона — перша, хто про це дізнався. Сказала, що пишається мною. Для мене це дуже важливо!

Цензура задля безпеки

Ця нагорода, напевно, включає й ваші заслуги у спільному інформаційному телемарафоні «Єдині новини», який ви ведете з перших днів повномасштабної війни. Що найважче в роботі марафонця?

Складно висвітлювати війну в широкому її спектрі. Коло тем у нас необмежене, але я б це собі уявляв під дещо іншим кутом — фактично онлайн-стрим того, що відбувається. Проте, якщо ти журналіст країни, яка воює, це так не працює. От, наприклад, американські чи британські кореспонденти, коли кудись щось прилітає, одразу їдуть на місце події й ведуть трансляцію звідти. У нас є певні обмеження. Тому що ми знаємо, що вороги можуть за цими кадрами, особливо якщо прямий ефір, одразу ж відкоригувати вогонь, і прилетить знову. Тобто, коли показуєш чужий конфлікт, ти це можеш робити в режимі реального часу. Але коли висвітлюєш війну у своїй країні, треба бути дуже обачним. Адже ціна твого журналістського его й амбіцій — це чиїсь життя. А точніше, життя твоїх співгромадян. Це дуже складно зробити й технологічно. Я б уявляв собі ефір так: інтерактивна мапа, де ми бачимо, як за день змінилася ситуація — вчора ось тут стояли позиції, звідси зайшли, а тут підтягнули резерви. Але ти не можеш цього робити, тому що військові тримають багато речей у таємниці зі зрозумілих причин. І показати цю інформацію складно, адже військова цензура не все пропускає на екран. Тому постійно треба, як канатоходець, балансувати, щоб давати глядачам чітку картину того, що відбувається, але й з урахуванням вимог воєнного часу.

Які ефіри викликали у вас найбільше емоційне напруження? Які інтерв’ю, історії далися найважче?

Маріуполь. Спочатку — спілкування з військовими в ті хвилини, коли нам вдавалося встановити з ними зв’язок. А зараз — спілкування з їхніми родичами. Це не є інтерв’ю в класичному сенсі, радше емоційно забарвлена історія. І людям, і мені складно говорити…

Буря емоцій

У ці важкі часи жінки можуть виплакатися… А ви як чоловік якими способами боретеся з емоційними сплесками?

Чоловіки, зрештою, теж можуть виплакатися. Я за рівноправ’я! Не можна сказати, що є якась спеціальна психотактика, за допомогою якої я все опановую. У мене просто сангвінічно-флегматичний тип, і ось ця моя флегматична частина дозволяє стримувати емоції. Звісно, вони накопичуються. Але не менш важливу роль грає досвід — коли камера працює, коли ти в студії, коли це прямий ефір — ти тримаєш емоції при собі для того, щоб не нав’язувати їх людям. Завжди є ризик, що глядачі переймуть твої переживання. Я завжди про це пам’ятаю й беру до уваги, що люди можуть дивитися мій ефір, також перебуваючи в емоційному стані. І поглиблювати їхню стурбованість, переживання, страхи — не те, що я мушу зараз робити. Тому стараюся поводитися максимально стримано. А свої емоції виявляю в інший спосіб. Для цього я приніс на роботу музичний синтезатор. У 2020 році вирішив навчитися грати на піаніно. І тому зараз моя викладачка, хороша знайома, час від часу приходить до мене на роботу. Але я й сам, звісно, займаюся. Це для мене класна форма заспокійливого — сісти й пограти, наприклад, Баха.

А читання теж допомагає відволіктись від безперервного потоку новин?

Книжки зараз зовсім не йдуть. Я з 24 лютого лише одну книгу прочитав. Напевно, тому що доводиться багато робочих матеріалів перечитувати, постійно перебувати в інформаційному потоці. А ось фільми — трохи ліпше. Я дивлюся Netflix. З останнього, що переглянув, — чудовий документальний серіал «Як стати диктатором», нових «Вікінгів». Це було цікаво. Ще знаю, що таку потужну післяефірну емоцію слід вибивати… емоцією. Тому спілкування з родичами, з коханою, з дітьми — реабілітує. Мій старший син в Україні. Я його беру до себе на роботу, ми гуляємо, разом щось готуємо, дивимося фільми. Я не можу, звісно, надовго випадати з інформаційного потоку, але намагаюся знаходити годинку-другу, щоб відключитися від усього, відкласти телефон убік і присвятити час близьким і рідним.

Життя між графіками

Який у вас зараз графік? Як плануєте день?

Зараз усе залежить від графіку марафону. Тобто якщо ефір о 3-й ночі, мій день розпочнеться о 9-й ранку. Це означає, що перша половина дня у мене буде вільна, і я зможу запланувати зустрічі, позайматися спортом, пограти на піаніно. Якщо ефір, наприклад, із 3-ї дня до 9-ї вечора, це означає, що зранку я почну готуватися, і весь день буде зайнятий роботою. Тому життя втискається в міжефірні графіки. Мій дім стоїть у Бучі, іноді я маю змогу туди поїхати. Формально матиму можливість трохи перепочити, але це приватний будинок: траву треба викосити, дерева обприскати, щось підфарбувати. Ось ця невпорядкованість вибиває з колії. Ніяк не можу до неї звикнути, бо я людина системна. Люблю чітко знати в понеділок, що робитиму у п’ятницю. Тоді це стабілізує мій світ навколо. А зараз не можу собі цього дозволити. Але точно знаю, що в теперішньому своєму графіку я мушу пограти на піаніно і зробити якісь фізичні вправи, бо трохи набрав зайвої ваги…

Правда? Скільки?

Шість кілограмів за три місяці! У робочі костюми ще влажу, але вони мене тепер щільно облягають. Тому зараз стараюся щодня робити зарядку, щоб було не так помітно, як заїдав стрес. Ось це до питання, як справляюся з емоціями. Бувало, заїдав…

Це правда, що ви ведете особистий щоденник війни, де записуєте свої відчуття й переживання?

Так, веду. Записую, що бачив, як та чи інша ситуація транслювалася в моїй голові, хто що казав. Бувають дні більш або менш насичені. Я не переказую ефіри, але якісь цікаві речі для себе підмічаю. І навіть зараз, перечитуючи враження про перші дні, зовсім по-іншому це все сприймаю. Пам’ять не хоче тримати багато речей, стирає їх. А написане залишається.

Будинок спогадів

У березні ви евакуювали свого тестя з вашого будинку в Бучі, і він жив разом з вами в офісі каналу. Яка ситуація зараз?

Так, тесть жив у нашому офісі, але зараз повернувся до нас додому, в Бучу. Сам він із Херсона, тож поїхати до себе на батьківщину поки не має можливості. І його родина не має змоги звідти вибратися. Вони не можуть навіть поспілкуватися, бо в Херсоні окупанти відрубали мобільний зв’язок. Телевізора та інтернету в мене вдома теж немає, тому тесть читає книжки й допомагає по господарству.

У вашу домівку влучив снаряд. Але, дякувати Богу, вона вціліла, тільки дірка у стіні спальні залишилась. Уже почали ремонт?

У мене є прекрасна знайома Лариса, яка розуміється на всіх цих будівельний історіях. І вона, як добра фея, все начаклувала й залатала цю дірку в стіні. З одного боку ми навіть уже заклеїли її шпалерами. Залишилося тільки знадвору доробити, щоб узагалі не видно було наслідків.

У вас виникає щемливе відчуття, коли приїжджаєте додому? Ваша колега Олена Фроляк, наприклад, у нещодавньому інтерв’ю розповідала, що її чоловік не зміг повернутися, поки не приїхала сім’я…

Є таке, звісно. Але вдома тесть, тож я повертаюся не в порожню домівку. Це вже півбіди. Проте це сімейний будинок. У ньому практично кожна річ про щось нагадує: там син Орест упав, тут донька Марта на стіні щось намалювала, а ось тут ми з дружиною розлили вино й довго витирали пляму… Будь-які дрібниці нагадують про мирне життя. Але будинок повинен продовжувати жити. Я стараюся тримати його в обжитому стані. Бо не хочу, щоб мою сім’ю зустрічали сірі холодні стіни. Рідні мають повернутися у свій дім, де є тато.

Дитячі страхи

Де зараз ваша родина? Куди вдалося їх вивезти?

24 лютого вони евакуювалися до мого батька, в Коломию. Але там дуже маленька хата, і вона не розрахована на таку велику сім’ю. А дітям треба вчитися — для цього потрібен простір, відповідні умови. Знайома дружини живе й працює у Великій Британії. Підшукала родину, яка погодилася їх прийняти. Вони зробили візи й виїхали туди, в Оксфордшир. Зараз ходять у британську школу. Ми вирішили хоч трохи мінімізувати дитячий травматичний досвід, наскільки це можливо. Але це однак серйозна травма — залишити дім, проїхати всю Європу без тата, розуміти, що у твоїй рідній країні війна… Ми з дітьми відверті в цих речах. Обговорюємо все.

Ви як політичний журналіст і ведучий «Свободи слова», напевно, пояснили дітям, що таке війна, ще вісім років тому, а не лише зараз?

Так. І це був їхній постійний страх, що росіяни нападуть.

Дистанційні посиденьки

Як ваші діти реагують на війну?

Погано. Марта недавно розповідала мені, що була на скейт-майданчику, куди прийшли підлітки, які дізналися, що вона з України, і розпитували жахливі речі про війну. Я бачив, що вона була дуже вражена, їй були неприємні ці розмови. У Марти запитували, чи бачила вона бомби, зброю, патрони. Я зрозумів з її розповідей, що це був звичайний інтерес підлітків. Перед ними людина з України, про яку їм постійно розповідають у новинах. Вона втекла від війни: «Ух ти, розпитаємо про війну». Якби я був підлітком, то теж щось таке питав би, мабуть. Пригадую свій досвід. Коли стався землетрус у Вірменії 1988 року, до нас у Коломию приїхав хлопчик звідти. І ми всім двором ходили розпитувати його, що сталося з будинком. Тобто це такий дитячий інтерес. Але за реакцією Марти я бачу, що їй некомфортно говорити про це публічно. І вона сама старається без зайвої потреби не зачіпати тему, тому що для неї це болючий досвід. Це страх війни. Він нікуди не зник, навіть попри те, що вони живуть у безпеці.

А як Орест?

Ніби трошки більше бадьориться. Він на цьому тлі все ж таки хоче мати мужніший вигляд, але особливого бажання обговорювати події в Україні теж не має. Я розповідаю, що відбувається, які міста звільнили, де складна ситуація. Тобто я підтримую тему війни, коли вона доречна. Але це не означає, що ми з дітьми постійно говоримо про це. До того ж вони дуже цікавляться тим, що робиться в Херсоні, адже звідти дідусь. Це — частина нашого життя… І від неї нікуди не дітися.

З дружиною Танею часто спілкуєтесь?

Намагаємося бодай раз на день зідзвонюватися чи списуватися. Підтримуємо цей темпоритм. Скучаємо одне за одним. Але стараємось не впадати у відчай. Нещодавно у них там було свято — платиновий ювілей правління королеви Єлизавети II. Влаштовували великий британський пікнік. Всі готували щось особливе. І Таня якраз захотіла приготувати мою фірмову страву «лоліпопс» — курячі льодяники на грилі. Я їй розповідав рецепт, технологію. А ще ми інколи влаштовуємо сімейні дистанційні посиденьки з вином. Я наливаю келих, кохана по той бік екрана — теж. І спілкуємося так усі разом з сім’єю, у якій вони живуть.

Родинна мандрівка

Є страх, що коли діти повернуться додому, вони будуть іншими, подорослішають?

У мене є хитрий план. Сподіваюся, що все буде добре, ми переможемо, і тоді вони зможуть спокійно повернутися. Бо зараз формально ніби є куди повернутися, але школи не працюють, піти гуляти тут у поле чи ліс немає можливості, тому що ризиковано. Це не те повноцінне життя, яке діти влітку, на канікулах, можуть отримати. Я постійно працюю. Таня теж, очевидно, працюватиме. А зараз вони ходять до школи. Британська шкільна система передбачає навчання до середини липня, потім — місяць канікул і з середини серпня знову повернення до занять. Тож нехай вони вчаться, у них там цікавий досвід. А я мрію після перемоги взяти собі відпустку, зробити британську візу й поїхати до них. Чи, можливо, десь у Парижі зустрінемось. І влаштуємо «трип» (від англ. tripподорож. — Ред.) Європою. Це буде така велика родинна мандрівка — повернення додому. Якраз той самий момент притирання нового. Це — ідеальна схема, про яку я мрію.

Рубрики: Інтерв'ю

Залиште ваш коментар