На музичному телеканалі М1 проект «Пряма мова Байрактара» вийшов в ефір вже понад 200 разів. Тут розповідається не так про потужний безпілотник, як про мужність і сумлінність кожного українця. Задають тон інформаційний десант з незмінних ведучіх каналу — їм слово про роботу та життя.

Денис Жупник

— Денисе, чи змінився тембр вашого голосу під час військового стану?

— Голос — це мій інструмент, тому намагаюся його всіляко берегти від зовнішніх подразників. І я не припиняв його використовувати в роботі жодного дня з початку війни. Точно змінилися інтонації й подача. До війни моїм голосом звучав здебільшого розважальний контент, тепер усе інакше — закликаю людей до допомоги Україні, перекладаю українською звернення світових зірок. Це, напевно, звучить жорсткіше й серйозніше. Цікаво буде порівняти до та після, зараз не до цього, але після перемоги неодмінно це зроблю.

— Що найнесподіваніше ви зробили за останні місяці?

— Я сказав би так: все, що я зробив за цей час, було несподіваним і незвичним. Наприклад, мій особистий рекорд — 30 годин за кермом, без перерви, коли вивозив родину з Києва. Пошуки необхідних речей і медикаментів для військових, корму для тварин у притулки тощо.

— Що для вас стало справжнім відкриттям під час війни?

— Тут не буду оригінальним — люди, українці. Я ніколи не сумнівався у сумлінності та щирості українців, але такої консолідації, яка сталася в перші ж години війни, зізнаюся чесно, не очікував.

— Якби ви опинилися перед путіним, що б йому сказали?

— О-о-о! Підозрюю, що словами тут навряд чи можна обмежитись. Літніх людей бити не можна, але ж якщо воно — покидьок, то бувають винятки. Хочеться й наговорити, і зробити, як уявлю, аж очі розбігаються.

— Над якими цікавими проектами ви працювали за цей час? Вам вдалося реалізовуватися чи є відчуття неповної віддачі?

— Цілком несподівано мені вдалося написати й випустити пісню «Лютий». І це ще одна історія про єдність українців. Я створив пісню, але зіграти не було на чому, оскільки був далеко від дому, намугикав на диктофон, надіслав солісту гурту «Карта світу» Івану Маруничу. Через декілька годин у мене вже була гітарна партія, сам записав вокал, надіслав саунд-продюсеру Міхею Медведєву, і ввечері у мене вже була готова пісня, аранжована і зведена. Щоб було зрозуміло — зазвичай на це йдуть тижні й чимало грошей. А тут півдня — і жодної копійки.

— Що особисто вам дає участь у ефірах «Прямої мови Байрактара»?

— У нас, як виявилось, дуже потужний інформаційний фронт. Мені пощастило долучитися, наприклад, до проекту М1 «Пряма мова Байрактара», у якому беруть участь всі ведучі телеканалу. Це надзвичайно важливий проект, адже там можна побачити артистів, які знайшли в собі сили допомагати країні, кожен на своєму фронті. Маю велику приємність бути причетним до цього проекту й показувати нашим глядачам справжніх героїв.

Андрій Чорновол

— Андрію, за чим або за ким сумуєте зараз найбільше?

— Звісно, найбільше сумую за мирним життям. І за собою колишнім: легким, веселим, безтурботним. Мені бракує зустрічей із друзями й рідними, які зараз вимушені бути в різних куточках України і світу. Сумую за улюбленою роботою: зйомками на М1, ефірами на радіо, за проведенням івентів.

— Як зараз проводите вільний час?

— Намагаюся робити все для того, щоб вільного часу в мене залишалось якомога менше. Інакше починаю гортати новинну стрічку й забивати голову поганими думками.

Переключитися, зібратися й налаштуватися на правильну хвилю допомагають фізична праця, волонтерство та обійми з родиною.

— Можете пригадати свій найбільш жахливий сон за останні місяці?

— Наша підсвідомість — дуже дивна штука. У перший місяць війни мені снились тільки приємні сни, більше схожі на спогади. У них усе було як раніше, до війни. І я засмучувався кожного разу, коли прокидався й повертався до реальності. А зараз мої сни — це набір страшних картинок, які довелось побачити за останні три місяці.

— Якби ви опинилися перед путіним, що б йому сказали?

— Чесно, це дуже складне для мене питання. Не знаю, чи є сенс із ним говорити. Хочу лише одного — щоб він відчув усі ті страждання, які спричинив українцям. І відповів за них.

— Який сюжет для вас став відкриттям «Прямої мови Байрактара»?

— Люблю цей проект, адже він показує, як багато українці роблять для перемоги. І як потужно нас підтримує весь світ! Найбільше мені запам’ятався випуск про кохання під час війни, про те, як наші герої-військові освідчуються своїм коханим просто на полі бою. А ще сюжет про те, як Міла Куніс і Ештон Кутчер зібрали 45 мільйонів доларів для українців, а Девід Бекхем на добу віддав свій інстаграм-акаунт лікарці з Харкова, аби вона розповіла світу правду.

— Яка музична подія стала для вас справжнім потрясінням?

— Хто б міг подумати, що лідер U2 Боно виступить у київському метро, Ед Ширан запише трек з гуртом «Антитіла», а «Пінк Флойд» об’єднаються, аби створити колаборацію з Андрієм Хливнюком. І я знаю, що це лише початок великих і приємних потрясінь в українському шоу-бізі.

Оля Цибульська

— Олю, як би ви описали свої творчі почуття, які зараз напевно вирують?

— Моє життя не ділиться на творче і звичайне. Воно одне. Зараз — як у всіх: схоже на емоційні трампліни. Від дикої ненависті до небесної надії. Що переживаю — стає піснями. Так і з’явилась «Минає день». Там є важливі слова: «Минає день, а я… люблю тебе сильніше, ніж учора». Нам усім так потрібна зараз любов. Одне до одного. І до самого себе.

— Змінилося не лише повсякденне життя, а й телевізійне. Як ви знайшли свою реалізацію на ТБ під час війни?

— Я записую програми для каналу М1, «Пряму мову Байрактара», маю власну рубрику про красу під час війни у програмі «Ранок з Україною» і створила власний ютуб-проект для підтримки військових.

— Який головний меседж хочете донести всім українським глядачам?

— Доки ти відчуваєш — ти живий.

Ми всі відчули повну палітру емоцій. І деякі трапились з нами вперше. Спробували на смак ненависть, відчай, віру, біль, страх, справжнє співчуття, вдячність, гордість, безумовну любов. Я пишаюся нашим народом. Нашою силою і сміливістю.

Відчуваю все разом з вами. Ми точно вистоїмо.

— Що для вас найважче у дистанційному проведенні ефірів?

— Не лаяти й не клясти орків. Раніше міцне слівце лишалося за кадром. Тепер так і крутиться на язиці. Але тримаюсь. З усіх сил. Заради сина.

— Що зараз найбільше вас надихає?

— Спілкування з рідними і з людьми, що стають рідними після благодійних концертів. Таке тепло на цих зустрічах. Така людська єдність. Така взаємодопомога. Вона лікує душевні рани. Нехай скоріше нам заживе в душі ця війна.

— Якби ви опинилися перед путіним, що б йому сказали?

— Таки здох! Вітаю.

Марія Виноградова

— Маріє, де вас застали вибухи 24 лютого?

— У цей час у моєї доньки були зимові канікули, і ми з родиною і друзями були а Карпатах і каталися на лижах. О п’ятій ранку друг відкриває двері нашої кімнати й тихо так каже до мого чоловіка: «Олег, прокидайся! Війна почалась. Повномасштабна».

Але того дня вибухів ми, на щастя, не чули.

— Яке рішення за час війни вам далося найважче?

— Сісти з дитиною в автобус Львів — Краків і поїхати з країни. Відокремитися від своєї родини, щоб подарувати дитині мирні будні за кордоном.

— Ви завжди асоціювалися з гарним настроєм та щирою усмішкою. У чому зараз знаходите причини для сміху?

— У дуже простих повсякденних речах і ситуаціях. Тому що життя, на щастя, триває! Воно не стоїть на паузі. Тому його треба проживати кожен день, який нам даровано!

Це дійшло до мене десь через місяць після початку війни. Але краще пізно, ніж ніколи!

— Як ви сприйняли пропозицію бути в ефірах «Прямої мови Байрактара»? Чи були сумніви?

— Жодних! У мене була неймовірна потреба бути хоч чимось корисною. А підтримувати бойовий дух людей — це те, що  точно можу робити!

— Якби ви опинилися перед путіним, що б йому сказали?

— Не веду переговорів з терористами!

— Про що ви думаєте, дивлячись на свою доньку?

— Що я щаслива людина. Бо у мене є дитина, у якій я зараз бачу найбільший сенс. Не в кар’єрі, не у великому будинку. А саме в маленькій людині, яка усміхається. І зараз усі мої дії спрямовані на те, щоб вона була щасливою щодня.

Таня Лі

— Таню, де б хотіли зараз опинитися найбільше?

— Найбільше я хотіла б опинитися поруч із моїми батьками, бабусею та дідусем! Вони майже з початку війни перебувають в окупованій Запорізькій області під постійними обстрілами. Я намагалася декілька разів їх вивезти, але батьки прийняли рішення залишатися на своїй землі та чекати перемоги вдома. За весь час війни ще не було жодної ночі, щоб мені не снилась батьківська хата, подумки я постійно там.

— Що зараз вважаєте пустим у своєму минулому житті? За що більше ніколи не братиметесь?

— Навпаки, під час війни я оцінила, яким неймовірним було моє життя! Наповненим, світлим, нескінченно цікавим і вируючим! Наразі у кожного з нас сталася тотальна переоцінка усього на світі. А от за що я більше ніколи не братимусь, то це за ниття. (Сміється). Коли буде мирне небо над Україною, рідні живі та здорові й робота робитиметься — це й буде найбільше щастя, і жалітися не буде на що.

— Чого вам саме зараз бракує в повсякденному житті?

— Улюбленої роботи й обіймів дорогих мені людей!

— «Пряма мова Байрактара» і Таня Лі — чому ви побачили тут своє призначення?

— Відкрию маленький секрет: мої друзі під час війни навіть почали називати мене «маленький байрактарчик». А все тому, що скільки б не приходило зла на нашу землю та в життя кожного з нас, ми всі здатні, як маленькі, але сильні байрактарчики, винищити його, витіснити та замінити любов‘ю! Підтримувати людей, відчувати їх та робити все задля того, щоб їхній дух уцілів — те, що я можу й робитиму й далі в рідній компанії М1 та М2! Як завжди — за допомогою музики та любові!

— Якби ви опинилися перед путіним, що б йому сказали?

— Слава Україні! Слава нації! І пи***ць російській федерації!

— Де ви зараз бачите своє місце сили?

— Коли навколо хаос, єдине цілюще місце сили — це ми самі, наш внутрішній світ. Ми маємо піклуватися про нього та зміцнювати його зсередини. Коли ми не можемо глобально вплинути на ситуацію й не знаємо, як упоратись з інформаційним потоком, аби не загубити себе, варто йти на діалог із самим собою й пам‘ятати, що в кожному українцеві генетично закладена міць, сила духу та воля. А значить, ми здатні впоратись з будь-якими труднощами.

Нікіта Добринін

— Нікіто, ви мужній та сильний чоловік, як переживаєте розлуку з дружиною та дитиною?

— Насправді зараз мої вже в Києві, і я радий. Хоча насправді було дуже важко. Коли ми були в різних містах, і я стояв на блокпостах, мені було легше, бо тоді я знав, що моя родина в безпеці. Хоча я розумію, що сім’ям, котрі розлучилися та змушені були роз’їхатися на деякий час по різних містах та країнах, дуже складно. Нині такі умови, вибирати не доводиться. Головне, щоб люди були живі та здорові. Складно бути в розлуці, але з іншого боку, безпека рідних — передусім.

— Як відбувалося виховання дитини на відстані?

— Малий усе чудово розуміє, відчуває, і виховання зараз, під час розлуки, було більше на мамі, оскільки вона поруч. Але коли ми разом, то, звісно, кожен виконує татові й мамині обов’язки. На відстані це складно, тому що дуже хочеться обійняти, поцілувати.

— Як дружина та родина сприйняли ваше рішення проміняти ваші елегантні костюми на військову форму?

— Насправді в перші дні війни не було вибору, Даша була дуже налякана, хвилювалася за мене, що я беру до рук автомат. До цього я тільки у професійній тир ходив, щоб отримати навички володіння зброєю. Я не професійний військовий, тому моя дружина, звичайно, дуже хвилювалася. Але всередині було відчуття, що іншого вибору немає: так або ніяк! Потрібно захищати свою Батьківщину! Та бути поруч з рідними, коли є можливість. Власне, я був на блокпостах, коли їх було набагато більше, у найактивніші дні війни. З перших днів стояв там і розумів, що роблю це не марно.

— За чотири останні місяці було таке, що сльози текли по вашому обличчю? Що саме так вас розчулило?

— Насправді нічого так не розчулило, як, напевно, налякало. І те, що в мене викликає біль і сльози, — це катування і знущання над дітьми. Це біль загалом за весь український народ, за всіх, хто постраждав. Але коли справа торкається дітей, такі моменти найстрашніші й лякають найбільше.

— Які ваші найграндіозніші плани зруйнувала війна?

— Вона дуже сильно мобілізувала. Під час війни ми зробили переоцінку цінностей, зрозуміли, що матеріальне не так вартує, як моральне, фізичне. І як потрібно берегти себе та близьких. Які найграндіозніші плани? Напевно, виховувати сина, бути завжди поруч і бути здоровими. І війна в нас цього не забере! Я бажаю всім сім’ям бути разом! Україна обов’язково переможе!

— Як воно, військовому бути в ефірі музичного телеканалу?

— Я інколи, коли траплялась вільна годинка, навіть перебуваючи на блокпосту, записував відео для ефіру М1. Як воно? Не раз були історії, коли стоїш на блокпосту, перевіряєш документи. Часто виникали ситуації , коли тобі усміхаються дівчата й кажуть: «Це ж ви ведучий М1 та «Холостяк»?» Це наче питання з минулого життя.

— Якби ви опинилися перед путіним, що б йому сказали?

— Єдине, що я хотів би з ним зробити, це покласти на нього дві квіточки гвоздики.

Віталій Козловський

— Віталію, скільки ваших виступів відбулося перед військовими?

— Близько 15 концертів для військових і десь близько 10 — для цивільних. Наприклад, у харківському метро, де люди живуть з самого початку війни, там уже народилися декілька дітей. Ще — для лікарів, пацієнтів, рятувальників, пожежників, працівників комунальних служб. Це особливі виступи й надзвичайна відповідальність — підтримати цих людей, знайти правильні слова, коли у самого клубок у горлі від хвилювання. Найскладнішим емоційно для мене був виступ перед хлопцями й дівчатами, які готувалися до відправки в Ізюм. Красиві, веселі, молоді, ми танцювали всі разом, як у мирний час, а вже наступного дня вони поїхали на передову. Молюсь за те, щоб повернулися живими.

— Чи співатиме Віталій Козловський про війну? Що саме бажаєте розповісти в цих піснях?

— Вже випустив композицію «Інша весна» (це повстанська пісня «Нас весна не там зустріла»). Співатиму ще. Коли зустрічаюсь з військовими, вони просять про пісні, які б підняли бойовий дух. Для мене зараз це головне завдання як для артиста — бути з людьми, підтримувати, відволікати від болю — я все для цього робитиму.

— У чому бачите свою головну роль у ефірах «Прямої мови Байрактара»?

— У цій війні у кожного з нас головна роль — адже немає неважливих справ. Кожен допомагає на своєму фронті. Ми всі маємо чути й підтримувати одне одного. Моє завдання в ефірах — інформувати про події, мотивувати, вселяти віру. Роблю це з відкритим серцем і щирим бажанням перемогти нашого ворога.

— Як змінився за чотири місяці співак Віталій Козловський? Таким, як колись, він ніколи не буде?

— Я почав ще більше цінувати своє життя, час, близьких людей.

Набагато більше уваги став приділяти людям, які мене оточують.

Якщо до війни у щоденному потоці справ залишав багато речей поза увагою, то сьогодні свідомо беру на себе відповідальність і роблю за принципом «хто, якщо не я». Почав займатися волонтерством, чергую ночами у місцевій обороні житлового комплексу. Іноді приїжджаю з виступів — і одразу на зміну.

Війна усіх нас змінила, і такими, як були, ми вже не будемо.

— Який найважливіший висновок з подій останніх місяців ви для себе зробили?

— Життя триває. Люди відбудовують зруйновані будинки, малюють квіти у дірках від куль на парканах; уже потроху підростають діти, що народжувалися під бомбами в метро та укриттях. Треба цінувати життя, кожну його хвилину й нічого не відкладати на потім, не чекати зручного часу. Найкращий, найслушніший час для будь-якого кроку — тут і зараз.

— Якби ви опинилися перед путіним, що б йому сказали?

— Якби така змога була, я просто його прибив би. Не розумію, про що можна говорити з терористом і нелюдом, який не має совісті та жодних моральних принципів.

Рубрики: Інтерв'ю ТБ

Залиште ваш коментар