У проекті СМІЛИВІ з самого окопу на зв’язок вийшла парамедик підрозділу на східному напрямку з позивним Ластівка. У розмові вона розказала, чому більше не просить допомоги у державних фондах, як забезпечують жінок в армії, про ставлення до єдиної жінки у підрозділі та стосунки із чоловіком на фронті. 

Про службу на фронті, допомогу волонтерів та держави

Я була у Київській та Донецькій області. У Донецькій йде зовсім інша війна. Тма бій у місті, тут бої окопні. Тут я побачила як працює артилерія, мінометна батарея та інші неприємні речі, які намагаються витратити піхоту з позицій. І навіть дрони, які я тепер дуже не люблю, теж літали над нами. Навіть дещо скидали на нас.

Волонтери за соатнні дні намагаються впихнути всього і побільше. Але ми маємо бути мобільні. Тут у будь-який момент ми можемо зірватись та переміститись на іншу точку. Запас зробити неможливо. у мене він був, але ми його втратили під час вакуації. У мене залишилось дві пластикові корбки, у які вмістилось все. Головне для мене, щоб підрозділ був забезпечений аптечками.

Волонтери допомагають більше. Я якось просила у державних фондах машину швидкої для евакуації поранених, ще коли була у Києві. Я просила у всіх кого можна, депутати, Київська міська рада. Я в принципі досі її і чекаю.

Про втрату друга-медика на фронті

У той момент я була десь у 200 метрах від того, що відбувалось. Ми були на першій лінії фронту. Ми ближче, вони далі. Але люди, які там стояли, вони спалили себе, якщо казати прямо. Чим тише ти сидиш, чи менше ти кричиш, ходиш по посадках, им менше що є життя, тим вірогідніше, що тебе не помітять. Це важливо. У нас як тільки був відбій, ніякого світла у посадках не було. Темно так само, якщо очі заплющити. Ніяких сигарет, або якщо куриш, скрутився, аби не було видно. Тому що сигаретний дим видно у тепловізор і дуже-дуже добре.

Підрозділ, який там знаходився, дав про себе знати. Тому танк по ним прицільно працював. Тоді по рації сказали, що викликали евакуаційну бригаду. Було багато поранених, медик того взводу вже був мертвим. Поїхав мій друг, його звати Ігор Кравченко. Він був хорошим ветеринарним хірургом. І буквально за 2 хвилини я чую, що хтось з бригади каже, що у них є поранені. Це було миттєві. Постріл і осколком убило.

Про службу із чоловіком та стосунки на фронті

Ми з чоловіком служимо в одному підрозділі. Ми майже завжди поруч, вечорами коли є час ми спілкуємось, п’ємо чай разом, обіймаємось. Такі моменти, коли можна посидіти лише вдвох. І ми в принципі окоп копаємо один на двох. Було дико незручно, ми викопали неширокий і в екіпіровці ми не змогли лягти. А якщо на бік лігти, то в принципі нормально.

Ми з ним доволі відверто одне з одним говоримо. Я знаю, що і він вважає, що я йому в моральному плані допомагаю. Бо це можна реально з розуму зійти. Ти викопав окоп і не можеш нічого робити того, що тебе обстрілюють. Ти не можеш голову висунути, по 4 години чекаєш, коли ти вийдеш, щоб пости трохи. Морально — це важко. А коли ви лежите у цьому окопі вдвох, про щось спілкуєтесь — це відволікає.

Про жінок в армії, форму та дискримінацію

Я у підрозділі одна дівчина, але це не відчувається. Вони жартують зі мною, як з усіма. Якщо це так, то ми всі рівні. Вони розуміють фізіологічні потреби, що 40 кілограмовий ящик з припасами я не зможу понести. Такі нюанси, які фізіологія сказали мені ні. Вони готують, я два рази за всю війну готуала. Капустку шинкують, суп варять.

У мене 42-ого розміру кітель та штани. Спочатку мені дали взагалі 46 розміру. Штани я собі перешила. Носки усім однакові видають, ще виають труси чоловічі — я теж взяла, нехай будуть. Усім видають однакове, каски, бронежилети. Тільки нам взуття не видавали. Але чоловічих розмірів набагато більше звичайно. З цим є проблеми.

Повне інтерв’ю Ластівки дивіться в проекті «Сміливі»: https://www.youtube.com/watch?v=20ebE_Zqwns&t=407s

 

Рубрики: Інтерв'ю ТБ

Залиште ваш коментар