На небосхилі української музики яскраво засяяв новітній творчій проєкт OPG SVYATIE — це дует подружжя Юрія Чернецкого та Інни Воронової. Про натхнення у буремні часи, про виховання дітей під обстрілами, про мрії затишку та щастя — читайте у сімейному інтерв’ю.

– Інно, у вас багатий творчий досвід. Чому вирішили сховатися за абревіатурою OPG SVYATIE? 

Інна:

— Не сховатись, а навпаки показати нас такими, якими ми є. Тут потрібен невеликий екскурс в історію. Річ у тому, що до 24 лютого ми з Юрою підготували два альбоми, але вони були іншими за своєю суттю. Я назвала б їх мемуарами життя, бо в тих піснях було багато особистого, пережитого. Це музика настрою, якісь автобіографічні речі, що втілилися у творчість. Наприклад, ми погуляли у когось на дні народження чи на вечірці, і народилася пісня «Вечірка». Або якось ми посварилися, я сиділа у ванній і плакала, а потім народилася пісня «Фіолетовий колір». OPG SVYATIE — це наш родинний бренд, де зібрані найпотаємніші справжні емоції та почуття. У цьому відмінність нашого проєкту від інших комерційних груп — для них пишуть пісні на замовлення, а в наших піснях відбивається те, які ми насправді.

OPG SVYATIE — як ви розтлумачите спільноті значення назви? Які сенси вкладали у неї?

Юра:

— Можна трактувати по-різному. OPG SVYATIE — «Офігенно проста група» або підставляти безліч інших слів. Важливе посилання у назві — це поєднання протилежностей. Істина життя в її парадоксальності. До того ж, тут прихований глибокий символізм — я народився на день Святого Миколи, а Інна — на Благовіщення. Це найбільші церковні свята, дати яких не переносяться у календарі. Водночас ми звичайні люди, тому абревіатура OPG може також трактуватися, як «Звичайні, прості громадяни».

Інна:

— Наш репертуар на цей час — молодіжна музика. Зараз я хочу віддати данину своїй мамі співачці, яка мріяла, щоб я теж стала співачкою. Тому моє сценічне ім’я залишилося Воронова на знак подяки матері. Але я поміняла прізвище в паспорті, бо дуже поважаю чоловіка і вважаю, що сім’я має бути на одному прізвищі. У майбутньому з’явиться новий проєкт «Чернецькі», і, відчуваю, він стане ще глибшим та інтимнішим.

За час повномасштабної війни з Росією ваш дует презентував з десяток релізів. Здається, після 24 лютого 2022 року ви не відчули творчої кризи? Це так чи не так?

Інна:

— З перших днів я сприйняла війну, як можливість для змін, як потенціал для зростання. Стрес — найкращий засіб для прогресу та розвитку. Навіть найважчі обставини дають нам шанс для того, щоб не лише вистояти, а й повністю змінитись. Люди, які емоційно провалилися, можуть знайти новий шлях, стати кращою версією себе, стати сильнішими.

Спочатку ми записали два альбоми російською мовою та були на стадії випуску першого релізу. Наприклад, пісню «Небо» було написано рік тому, а кліп вийшов на початку липня цього року. Причому ми отримали стільки позитивних відгуків на неї навіть від тих професіоналів у музичній індустрії, від яких не очікували такої похвали. Нині ми написали класні пісні українською мовою. Навіть один свій російськомовний трек переклали українською, причому таким він мені більше подобається, крутіше звучить.

Юра:

— До війни ми співпрацювали з однією прекрасною людиною та продюсером, з якою ми хотіли йти далі, але настала війна, яка змінила напрямки. Тому пріоритет для нас — Європа, Америка, Азія — весь світ, який розуміє російську та може вловити мелодійність української мови.

Після початку війни чи довго ви оговтувалися, щоб знову взятися за музику?

Інна:

— У перші дні війни Київ бомбили. Пам’ятаю один вечір, коли неподалік нас був «приліт», вибух такої сили, що будинок здригнувся.

Юра:

— У нашій кімнаті з’явилося таке світло, наче раптово настав день. Ракета впала поблизу.

Інна:

— Тоді мій молодший син Даниїл закричав із жахом. Я досі пам’ятаю цей крик, і сльози напливають на очі, а мурашки бігають по шкірі. Для матері немає нічого гіршого за такий несамовитий крик сина — переляканий, повний розпачу. На п’ятий день війни я просиділа всю ніч у ванній кімнаті, писала пісню. Юра занепокоївся, що мене немає, шукав по квартирі, побачив, що я виходжу з ванної.

Юра:

— Я кілька разів прокидався вночі. Чую: дружина у ванній співає, репетирує. Навіть зняв сторіс в Instagram. Інна також поставила це коротке відео, як писалася пісня. І люди тоді вибухнули емоціями, говорили навперебій, щоб ми її випустили.

Інна:

— Насправді пісня була російською мовою і називалася «Нет войне». Я записала її, граючи на роялі, відправила мамі. Зізнатися чесно, від мамусі я не дуже часто отримувала похвалу, але тоді заспівала дуже красиво, кому б не показувала — у всіх мурашки. Відправляю мамі і думаю, що отримаю зараз схвалення. Але вона відповіла однією фразою: «Чому російською?». Тоді ми переробили її українською — пісня змінила тональність та назву. Тепер ви її знаєте за назвою «Не пробачу». Пізніше ми випустили російськомовну версію. Але мама мала рацію. Думаю, що це найкраща пісня війни. Радіостанції, телеканали без кінця її крутять, попри те, що ми навмисно її не розкручували. Вважаю, що люди прочитали мої емоції, відчувають, що вони є справжніми. Мої почуття підживлені болем та жахом сина після ракетного удару. Таке неможливо підробити.

Як змінилося ваше життя та життя вашої родини? Чи змінили ви місце вашого перебування та мешкання?

Юра:

— Ми жили у престижному будинку, популярній новобудові. На третій день війни ми були єдиними, хто залишився у будинку. Причому так тривало багато місяців. Я з власної ініціативи ходив і заклеював скотчем вікна всім сусідам, які про це попросили. Також організував охорону, допомагав озброюватися, відкривав паркінг для мешканців сусідніх «хрущовок», допомагав годувати людей, перебувати в притулку. Ми могли виїхати, але наша позиція була в тому, щоб залишитись і допомагати людям. Та й куди і чому я маю тікати зі свого міста? Я вірю у наші сили, вірю в українську армію. Навіть якби росіяни зайшли до Києва, то їм не дали би проходу, настала би партизанська війна з пострілами у спину. Неможливо утримати таку територію, практично неможливо.

У ті дні ми шукали медикаменти для бабусь та дідусів. Навіть коли росіяни стояли в Ірпені, до мене зверталися волонтери, я перекидав гроші на картку, а дівчина виїжджала до сіл, привозила необхідні ліки людям похилого віку, памперси дітям. Я їй кожні три дні переказував гроші, у мене був цілий список бабусь і дідусів, що потребували допомоги.

Наша квартира перетворилася на «будинок порятунку» — там були мої діти, дядько, тварини і навіть мавпи. З ними трапилася ціла історія. Моя колишня дружина виїжджала з квартири, але не мала куди подіти маленьких декоративних мавп, тому вирішили перевезти їх до нас. Але в їхньому будинку ліфт не працював, тож хлопці спускалися з клітками, та на другому поверсі одна мавпочка вкусила свого рятівника і втекла. Ми за нею десять годин моталися, шукали, бігали, доки не спіймали. Деякий час вони жили у нас, а потім я домовився з київським зоопарком, в якому виділили їм місце, посадили в окремий вольєр. На них, до речі, можна прийти та подивитися. А звуть мавпочок Бобо та Мімі. Жартома я їх називаю «мавпи війни». Я не розумію, як люди виїжджали та кидали у квартирі своїх тварин.

Інна:

— Лівий берег Києва було практично відрізано, мости перекрито. Але ми намагалися допомагати і передавали туди ті ж самі памперси. Такі вчинки не афішували, просто робили, що могли.

Які ваші найграндіозніші плани зруйнувала війна?

Юра:

— Я думаю, що шоу-бізнес плакав за нами, а ми за шоу-бізнесом. Хоч би як голосно не пролунало, але ми створені для сцени, для людей, тому війна не зруйнувала наші плани, а лише посилила бажання виступати на сцені.

Інна:

— Почитайте коментарі. Там скрізь питання: «Де ж ви були раніше?». Я отримую тисячі листів про те, як ми надихаємо. Війна не зруйнувала наші плани, вона просто показала справжнє нутро людей, виявила все добре і погане. А ми залишилися такими ж щирими, особливо у творчості.

Інно, розкажіть, як виник ваш творчий дует з Юрієм?

Інна:

— Вважаю, що всіх успішних у шоу-бізнесі жінок завжди підтримували чоловіки. Бо дружина найчастіше виїжджає на гастролі, а чоловікові доводиться сидіти вдома. Творчий союз у такій ситуації просто необхідний — шоу-бізнесом треба займатися разом. Я це розуміла, тож у першому листуванні Юрі написала: «Мені потрібний чоловік-продюсер». Юра відповів, що він продюсер. Ми якось йшли Дубаєм, і в мене дуже сильно спрацювала хімія на його слова: він навіть коли говорить, у нього дуже низький сексуальний голос. Тому продюсерську роль у нашій парі граю більше я, але у бік саунд-продюсера — чую та вмію подавати його голос все краще та краще, знаходжу формулу. Юра ніколи не співав, тож не знає, як ним керувати, а в мене музична освіта. Якось на студії я запам’ятала та спеціально записала його голос, коли він говорив. Мені ця інтонація сподобалася. І на це бархатисте звучання ми написали текст. Вийшло офігенно! Так він став учасником дуету.

У вашому випадку, що було спочатку між вами — почуття чи творчість?

Юра:

— Не буває творчості без почуттів.

Інна:

— Ми ж не дует артистів, а наш проєкт не про музику у комерційному розумінні. Це музика про кохання, адже ми так самовиражаємось. Нас завжди переповнює стільки почуттів, емоцій, енергія б’є за край. Її треба кудись подіти, крім обіймів. Мені дуже подобається цю енергію кохання переробляти у творчість.

Коли дивишся на вашу пару, впадає в очі, які ви різні зовні. Ви — ніжна та тендітна, а Юра кремезний, велетенський…

Інна:

— Все навпаки: Юра — ніжний, я — брутальна. Особливо в студії я на Юру так гримаю! Але, звісно, ​​це не злість, а перфекціонізм — прагнення бути краще. Я Овен, найжорсткіший знак. Все, що стосується професійної діяльності, для мене неймовірно важливо. Юра м’який, мудрий, а я дуже імпульсивна, запальна, вимоглива. Мені завжди мало в плані результату. Якщо пісня сподобається мені, то тоді сподобається і людям. Тобто я маю почути прямо ідеальний результат, тому змушувала його переспівувати по сто разів. І в результаті Юра погоджувався зі мною, що вийшло чудово. А ось у плані сім’ї у нас все вирішує лише Юра, вдома він господар. Дух у нього дуже сильний, особливо щодо роботи і друзів. А щодо наших стосунків — його образ зовсім інший — він ніжний, а я брутальна. Я довго аналізувала і помітила, що всі найуспішніші чоловіки біжать за дружиною із сумкою, але при цьому на роботі їх усі бояться.

У вашому випадку виявилося правдою, що протилежності притягуються?

Інна:

— За характером ми абсолютно однакові, як одна людина. У нас усі дитячі звички схожі, однакова поведінка. Коли ми зустрілися, то багато сміялися. У нас сильне почуття гумору. Я взагалі не вірю, що протилежності притягуються. Адже такі зв’язки тривають три дні, а потім все життя люди дратують один одного. Обом має подобатися одне й те саме. Можна було б сказати, що нас поєднує секс, але нас поєднує гумор. Ми майже два роки разом, але ми постійно сміємось.

— Інно, ви народилися у Луганську. Які зв’язки зараз існують між вами і рідним містом?

Інна:

— Я великий інтроверт, хоча збоку може здатися, що це не так. Як і у багатьох людей, у мене багато знайомих, але мало друзів, у мене все життя лише дві подруги.

Місто, в якому народився, завжди залишиться батьківщиною. Країна, де живеш, завжди залишиться любимою. Але цивілізація дійшла до такого рівня, що цінується відкритість, і людина легко почувається вже людиною світу. Глобальні процеси та можливість поїхати куди хочеш (вірю, що така можливість повернеться до нас у мирний час) дозволяють почуватися скрізь як удома. Тому я не маю прив’язки до місця, де перебуваю, важливіше — з ким саме.

Чи залишаються у Луганську чи області ваші родичі? Розкажіть про спілкування з ними?

Інна:

— У Луганську залишилися мама, тато та бабуся. Мама хотіла поїхати, але бабуся вже неспроможна до поїздок. Хоча вона завжди за Україну і хотіла звідти виїхати.

Ваша творчість воєнного часу сповнена болем. Ви завжди були чутливою до людської біди та страждань?

Інна:

— Я завжди болісно відчуваю чиїсь страждання, допомагаю тому, кого знаю особисто. Іноді за зборами на банківський рахунок ховаються аферисти, тому намагаюся допомагати лише в тих випадках, коли впевнена, що гроші підуть за адресою.

Юра:

— На початку війни ми визначили для себе, кому допомагатимемо, — дітям та людям у віці.

Ваш син разом з вами бере участь у створенні музичних композицій. Як це сталося? Тимофей має творчі здібності?

Інна:

— Мій старший син швидко навчився грати на гітарі, коли йому було десять років. Вранці йому купили музичний інструмент, а ввечері він уже грав на ньому. Він дуже наполегливий у цьому плані: кров з пальців ішла, але вивчив акорди. Колись виставлю відео, як ми писали «Не пробачу» — одразу стане зрозуміло, наскільки ця пісня відображає наші серця.

Тимофей — кадет. Це був його свідомий вибір? Радилися родиною щодо його майбутнього?

Інна:

— Мені здається, що кадетство у приватному ліцеї на хлопчиків добре впливає — змінює їх характер, добре організовує. За ними стежать, вони дотримуються режиму. Порадили родичі, бо на той момент я перебувала у процесі розлучення, і через стрес хлопчикам було непросто. Тому треба було «зібрати» дитину, а завдяки дисципліні в кадетському корпусі вдалося нормалізувати емоційний стан.

Вам важко розмовляти з дітьми  про війну в Україні?

Юра:

— Ми намагалися не говорити з ними про війну, тому що вони вже забагато чули про неї. Діти багато знали, і треба було навпаки зберегти їхні душі, постаратися нівелювати стрес від бойових дій у країні. Перші місяці війни була жорстка комендантська година, тому ми стали більше часу проводити в родинному колі. Якщо раніше вечеряли в ресторані, то з початком війни разом готували вечерю, дивилися мультфільми, відволікали їх розмовами, гралися. Війна нас зблизила, нам вдалося захистити дітей від емоційних потрясінь.

Розкажіть про особливості роботи у цей час?

Юра:

— Раніше ми шукали спеціалістів із шоу-бізнесу, а тепер вони самі виходять на нас. Так вийшло, що в нас закохалися найкращі професіонали. Кожен хоче, щоб ми працювали саме з ним. Потрібно розуміти, що багато українських талановитих фахівців працювали на Москву, а тепер, коли зв’язок обірвався, вони не знають, з ким співпрацювати. І тут з’явилися ми з нашими піснями, що йдуть від серця, які викликали в них захоплення. «Де ж ви були раніше?» — питають вони. Це говорять серйозні люди, які не перший день у музиці. Продовжують дякувати, що ми з’явилися, та ще й на такому рівні.

Всі ми розуміємо, що життя не буде тепер таким, як до 24 лютого. Яким бачите розвиток музичної індустрії в новій реальності? Яких змін хочете?

Інна:

— Наш проєкт не про музику, а про кохання. Я хочу через музику показувати жінкам, як треба піклуватися про чоловіка. Хочу, щоб чоловіки бачили, як треба турбуватися, дбати про жінку. Мені є, що розповісти, бо я ніколи не бачила таких прикладів, як Юра піклується про мене.

Юра:

— Ми вперше зловили себе на думці, що у нас нові стосунки, нова пристрасть до музики. Це збіглося з таким важливим для нашої країни періодом. Пам’ятаєте, як раніше у міжнародних новинах показували Україну ледь не державою третього світу? Хто знав про нас, скільки людей розуміли, де є Україна? А зараз? Президент Володимир Зеленський — найвпливовіша людина у світі. Якщо сказати образно, то навколо нашої країни зараз крутиться світ. Ми диктуємо нові закони, новий розподіл, новий порядок та новий підхід. Завдяки Україні люди у світі знову зрозуміли, що гроші не можуть купити совість. За гроші не можна купити волю. Грошима не можна сплатити за кохання. Українці показали людству, що означає повернутися до першого кохання — до чистих та непідкупних почуттів. Продажність політиків, лицемірство, закостенілість… Ми показали, що світ рухався у неправильному напрямку. Наша енергетика змінює всю цивілізацію, тому українська музична індустрія йде в авангарді цієї нової чистої правди — щирості почуттів та слів.

Що мрієте зробити в першу чергу після перемоги?

Інна, Юра:

— Народити ще багато дітей.

Юра:

— Насолоджуватися новим життям. Зростати над собою. Віддавати людям кохання.

Інна:

— Кохання породжує кохання.

Юра:

— Я дуже сподіваюся, що українські пісні будуть оцінені тими людьми, які повернуться після війни до України. Сподіваюся, що ми відкриємо якусь олімпіаду нашою піснею «Жовто-блакитний», яка, до речі, вийде у серпні до Дня незалежності. Колись станеться те, у що ми віримо, — під цю пісню збереться стадіон щасливих людей, одягнених у жовто-блакитне, та вся планета дивитиметься на квітучу Україну.

Залиште ваш коментар