Нарешті, 15 вересня відбудеться українська прем’єра фільма «Я працюю на цвинтарі» режисера Олексія Тараненка, знятий у копродукції України та Польщі. Фільм є дебютом режисера в повнометражному художньому кіно. Сценарій картини базується на однойменній книжці «Я працюю на цвинтарі» блогера та письменника Павла Белянського. Одну з головних ролей — доньку Алісу — виконала акторка Анна Іванова.

Євген Бурляй

— Аню, хочеться розпочати нашу бесіду із самого початку — як ви потрапили до проєкту «Я працюю на цвинтарі»?

— Мені запропонували зняти самопроби. Вдома записала сцену, яку потім все ж таки змінили у фільмі. Згодом мене запросили на зустріч із режисером Олексієм Тараненком. Я тоді не знала, чи конкурує хтось зі мною. Прийшла, поспілкувалася, прочитала парочку сцен та з гарним настроєм пішла додому. Довго сиділа та думала — пройшла чи ні. Бачила в соцмережах, що Віталій Салій вже репетирує з іншими акторами, але згодом прийшла й моя черга. Сцена, яку ми мали грати, на той час для мене була трішки складною, бо я була таким «божим одуваном», а грати треба було доволі агресивну сцену. Віталій Салій та Олексій Тараненко дуже допомогли мені і за це я їм дуже вдячна.

— Ваш батько працює викладачем акторської майстерності і, напевно, у нього є якісь стосунки у кіносередовищі. Як ви вважаєте, це якимось чином вплинуло на те, що ви отримали роль Аліси?

— Ні, у мого тата немає зв’язків у сфері кіно. Але, наприклад, моя перша зйомка у рекламі відбулася завдяки моєму татові, якому повідомили про кастинг. Але зв’язків у нас не було і немає. Через це складно, бо коли ти не маєш зв’язків, треба не лише працювати над собою та вчитися, а ще й самостійно шукати контакти кастинг-директорів і надсилали свої портфоліо.

— Я теж пару разів бував на знімальному майданчику цього фільму і пам’ятаю вас ще дитиною…

— Так-так, я була ще дитинка з синім волоссям та з білими бровами (Сміється). Дуже змінилася та виросла за цей час.

— Зараз ви вже повнолітня, і як вам дивитися на себе на екрані — коли ви ще були підлітком. І про що думали, коли дивилися на себе?

— Перший раз я подивилися «Я працюю на цвинтарі» на фестивалі «Молодість» рік тому. Перше враження: «Що з моїм голосом?». Він був таким дитячим та ніжним. І це я ще його трошки «садила» для кіно, щоб не пищати. Але в загальному плані, я розумію, що це мій максимум на той час — і мені все подобається. Кіно «Я працюю на цвинтарі» вражає, воно відрізняється від усіх інших українських фільмів. Є про що подумати, над чим посміятися і поплакати.

— Які метаморфози з вами відбулися протягом зйомок фільму? Ви щось відчули у собі? Відбулися якісь внутрішні чи зовнішні зміни?

— Насправді, від кожного персонажа я щось беру — філософію, стиль одягу, інсайти героя. Проживаю життя людини, яку граю і розумію, що це вже досвід. На зйомках «Я працюю на цвинтарі» ми часто проводили час на цвинтарі, я почала по-іншому ставитися до смерті і що я точно взяла від проєкту — в мене гарно почав розвиватися чорний гумор. А від самої Аліси: я стала більш спокійною та почала більше дослухатися до себе.

Аліса — закрита в собі дівчинка. Але водночас вона розумна та досягає свого, здається, іноді вона розуміє більше за дорослих. Тому від Аліси я навчилася заглиблюватися у свої почуття та думки. Ще мені подобається її стиль одягу. Все інше стало частиною мене і сформувало мене як особистість і відокремити, що саме змінилося після проєкту мені важко.

— Ви сказали, що вам навіть почав подобатися одяг в який вдягалася Аліса. Вам було комфортно на майданчику в тому вигляді, як вас костюмери наряджали? Ви б в житті так одягалися?

— В житті повністю одягатися як Аліса я б, напевно, не змогла. Це не збігається із моїм внутрішнім світом — одяг все ж таки відображає нас та підкреслює наш характер, особистість. Але окремі якісь деталі я взяла від Аліси, наприклад: зараз я сиджу у схожих об’ємних штанях. Щодо того, чи було мені зручно на майданчику, то так! Я обожнювала цей одяг. Він вільний, і можна було відчути, як Аліса в ньому себе почуває, як вона ходить, рухається в цьому одязі, чи зручно їй, як він підкреслює Алісу. У фільмі це добре видно.

— Ви вже казали про синє волосся та білі брови. Як ви в такому вигляді після зйомок з’являлися у своїй школі?

— Все було добре. Мій клас був дружній і завжди добре ставився до моєї професії. Так, деякі викладачі могли бурчати, але більшість казали: «Вау, тобі дуже гарно!»

Тому, в школі прийняли файно, хоча я переживала — як відреагують, чи скажуть: «Не приходь у школу з таким кольором»”, але такого не було (Сміється). У мене була прогресивна школа.

— Коли минулого року проходили допрем’єрні покази «Я працюю на цвинтарі» — чи запрошували ви своїх батьків і що вони вам сказали після перегляду?

— На допрем’єрному показі були мама, тато та бабуся. Бабуся плакала і казала: «Моя бубонька на великому екрані, і це так прекрасно». Мама і тато дуже пишаються і сказали: «Гра на висоті!». А однокласники та друзі вже чекають самої прем’єри 15 вересня!

— Ви вже згадували про чорний гумор. Він є захисним шаром навколо людини, коли вона стикається з чимось неприємним. А цвинтар — це не дуже приємне місце. Як вам на майданчику працювалося на таких локаціях? На вас це призводило якесь негативне враження?

— Я не ставлюся до смерті зі страхом. Це явище спіткає всіх нас. А цвинтар — це історії людей, які вже прожили життя. Я пам’ятаю, що мені навіть — це, може, дивно звучати — подобалася ця атмосфера. Не було ніякого негативу. Ти йдеш і бачиш, що у людини була своя історія. Ти просто гуляєш між зйомками і дослухаєшся до цієї атмосфери: вітер, ворони, знімальна група. Атмосфера зовсім не лякала, а, може, навіть заспокоювала. Негативної енергетики там не було і містичних штук теж.

— Коли відбувалися зйомки на цвинтарі, то в перервах ви гуляли Байковим кладовищем?

— Це кладовище велике і там можна довго блукати і, навіть, заблукати. Але я виходила з татом, інколи сама й дивилися на пам’ятники. Це була тиха та спокійна атмосфера, і я таке люблю. Мені подобається тиша, спокій та насолода осінню (саме у вересні відбувалися зйомки на Байковому кладовищі у Києвіприм.автора).

— Не дивлячись на те, що зйомки проходили в такому незвичному місці, чи проходили вони весело?

— Так, коли Віталій Салій та Олексій Тритенко жартували, то всі падали від сміху. Але в основному на майданчику була спокійна атмосфера, — це для мене особисто, може через те, що я не була присутня на всіх сценах. Тому частіше за все було спокійно, але звісно були смішні моменти, жартувати — то хлопці вміють.

— Ви, напевно, були наймолодшою акторкою на майданчику?

— Ні, не наймолодшою. Була ще молодша за мене акторка, Марго Лапіна. Але з головних акторів — наймолодшою була я.

— Чи вийшло у вас затоваришувати зі старшими колегами-акторами? А може з кимось продовжили спілкуватися і після завершення зйомок?

— Найдушевніші відносини на майданчику були з Віталієм Салієм. Він мені допомагав та підтримував. Коли треба було налаштуватися на гру — ми разом інколи бігали, щоб «розігнатися емоційно». Після зйомок ми не продовжили спілкуватися, але привітали одне одного з днем народження, стосовно прем’єр списуємось. Але продовжити спілкування — ні, у нас різний вік.

— Як ви вважаєте, чому людям потрібно піти та подивитися «Я працюю на цвинтарі»?

— Для того, щоб прийняти в такий непростий час, що смерть є частиною нашого життя. Ми не знаємо, коли ми помремо, ми не знаємо, як минатиме наше життя. Треба прийняти, що смерть — це природньо. І навіть люди, які працюють в атмосфері смерті — теж живі, і в них є реальні проблеми.

А ще під час перегляду можна набратись філософії, посміятись та поплакати. Всі емоції, які накопичуються, можуть розкритися під час перегляду фільму «Я працюю на цвинтарі».

ПРО КІНО

Головний герой фільму «Я працюю на цвинтарі» — Олександр — в минулому архітектор, наразі працює на цвинтарі та має свою контору з виготовлення пам’ятників. Кожного дня до нього приходять нові люди для замовлення пам’ятників близьким. Життєві ситуації, іноді — сумні, іноді — комічні. Але і в житті головного героя є таємниця, яка не дає йому стати щасливою людиною.

Фільм «Я працюю на цвинтарі» у 2019 році виграв грант Українського Культурного Фонду (УКФ) на продакшен повнометражного художнього фільму у копродукції з Польщею. Загальний бюджет на виробництво стрічки склав ₴21,40 млн, з них УКФ оплатив 70 % (14,98 млн).

Сума ₴21,40 млн не включає ~₴0,5 млн на пре-продакшн, оскільки раніше у 2018 році УКФ вже оплатив ₴495 тис. на «розробку сценарію, препродакшн та створення тізеру».

Сценарій картини базується на однойменній книжці «Я працюю на цвинтарі» блогера та письменника Павла Белянського.

Павло Белянський

Проєкт реалізовано українськими кінокомпаніями Good Morning Films та Mainstream Pictures у копродукції з польською компанією Stewopol MS Sp.z.o.o..

Головну пісню фільму «То таке життя» створила Марина Круть з гурту Krutь.

Фільм здобув перемогу в номінації найкращий повнометражний фільм на Munich Film Award 2021, Віталій Салій, виконавець головної ролі у фільмі, переміг у номінації Найкращий актор за версією Національної спілки кінокритиків “Кіноколо” у 2021 році, нагорода в номінації за найкращу операторську роботу на Montelupo Fiorentino International Independent Film Festival 2021, а також перемога в номінації найкращий постер за версією Red Movie Awards у 2021 році. Зокрема фільм брав участь у конкурсних програмах фестивалів КМКФ “Молодість”, Ferrara International Film Festival, Warsaw International Film Festival, British Independent Film Festival та AFIN International Film Festival у 2021 році, а також фестивалів Stockholm Independent Film Festival та International Film Festival Prague у 2022 році.

Рубрики: Інтерв'ю Кіно

Залиште ваш коментар